Що їх вже дві‚ багато хто з нас не вірить. Бо вже ж так довго‚ щонайменше чотири тисячоліття‚ пронизувала цей богообраний континент невидима‚ мінлива‚ багатоформна‚ але єдина у своїй містичній сутності енерґія духовного розвитку. Старий світ‚ інтуїтивний у більшій мірі‚ ніж ми сьогодні‚ спрагло наближався до сенсу людського буття у містеріях єгипетських храмів‚ у філософських школах давніх Атен – від Геракліта до Платона‚ у гуртках стоїків‚ навчителів мужности‚ у священних гаях язичницького Риму‚ у Кумранській громаді дивовижно шляхетних передхристиянських аскетів-ессеїв.
Старий світ усією силою своєї душі чекав – і з пришестям Христа людство оновилося‚ як пишно оновлюється природа весною. Не спинили її трьохсотлітні‚ від Нерона до Діоклетіяна‚ криваві переслідування‚ розпинання християн вниз головами‚ розтерзування дикими звірами на арені Римського колізею. Жменька апостолів‚ перших носіїв Доброї Новини‚ виявилася сильнішою‚ ніж Римська імперія в час своєї найвищої могутности. Не затьмарили сонячного Христового вчення десятки єресей‚ не збаламутили його надземної ясности інтелектуально потужні гностичні секти. Мудрість‚ вособлена в святій апостольській простоті‚ в містичному дарі Євсевія Кесарійського‚ Іринея Ліонського‚ Климента Александрійського‚ Афанасія Великого‚ Кирила Єрусалимського‚ Оріґена‚ Тертуліяна‚ Августина Блаженного‚ Григорія Богослова‚ Томи Аквіната‚ вибрала не самоцільний гнозис‚ а Христову віру як науку всепереможної любови‚ науку перемоги світла над темрявою.
Середні віки‚ котрі деякі поверхові автори вважають „темними“‚ „дрімучими“‚ насправді були епохою колосального напруження духовних сил. З цього напруження й постала християнська Европа‚ вкрита храмами і монастирями‚ монашими і рицарськими орденами‚ університетами і друкарнями.
Середньовіччя досі говорить з нами дитинно чистим голосом Парсифаля.
А от так званий Ренесанс викликає сумніви. По-перше‚ вся його естетична плідність – це вибух саме середньовічного перенапруження. По-друге‚ чому – Ренесанс? Що саме відроджувалося? Те‚ що‚ за взірцем античности‚ центром уваги стала людина‚ а не Бог? Але зрештою це й привело до матеріялізму й атеїзму.
Переживши Реконкісту й Реформацію‚ Европа захиталася в боротьбі вузькорелігійних і псевдорелігійних ідей та світоглядів‚ інстинктивно рятуючись поділом на окремі нації. Нація і її незалежність – політична‚ культурна‚ релігійна – це глибинне‚ онтологічне прагнення до свободи‚ бо як осібна людина‚ так і національна спільнота свою життєву програму – а вона в кожному випадку неповторна – може здійснювати лише за умови свободи. Звідси можемо бачити‚ як діє в людській історії зло‚ спрямоване‚ навіть під найпривабливішими гаслами‚ проти свободи‚ особистої і національної. Не вдається війною – можна економікою‚ технічним‚ технологічним „проґресом“‚ „масовою культурою“‚ принадами ґльобалізації.
Ціль для зла все та сама – Христос і євангельські заповіти‚ християнські світогляд і мораль. Назовні ще залишаються позірно священними людські права‚ але саму людину поглинає всесильний культ споживання‚ „свободи“ розвиваються в напрямі одностатевих шлюбів і зневаги до слів „батько“ і „мати“‚ „чоловік“ і „дружина“‚ а Різдво Христове вже набуло „невтральної“ назви – „Зимове свято“.
Сьогодні християни‚ як і в перші сторіччя Христової ери‚ знову гонимі в усьому світі. У спеціяльному зверненні до Ради з прав людини ООН в березні 2011 року представник Ватикану Стівен Томасі повідомив‚ що кожного року гине за віру 100 тис. християн; серед кожних 100 осіб‚ убитих з релігійної ненависти‚ 75 – це християни.
Колись християнська Европа нині об’єднується на антихристиянських принципах „ґльобальної етики“. Керуючись нею‚ Европейський Союз у своїй конституції ні словом не згадує‚ що Европа виникла саме на основі християнських цінностей. Що таке „етика“‚ в якій нема місця для віри‚ наші читачі більше довідаються з вміщеної в Альманасі Українського Народного Союзу на цей рік статті Марґарет Пеетерс „Що несе з собою „ґльобальна етика“.
А тим часом в Европі горять християнські церкви. В Норвегії за останні 20 років згоріло 36 церков. В Німеччині‚ починаючи від 1990 року‚ закрилося понад 300 християнських храмів. На їхньому місці будуються мусульманські мечеті. „950 млн. африканців і арабів похоронять Европу до середини сторіччя“‚ – песимістично‚ але не без підстав припускає німецький соціолог і демограф Ґуннар Гайнзон. А роман російської письменниці Олени Чудінової має симптоматичну назву: „Мечеть Паризької Богоматері“…
Вже нині об’єднана Европа розплачується за знищення християнської спадщини і національної ідентичности. Починаються тертя і розколи в ЕС. Політичний маятник схитується вправо‚ в радикальний консерватизм і національну самоізоляцію‚ що також не є виходом з ситуації.
То невже континент‚ який багато разів у своїй історії засвідчував здатність виходити з тяжких випробувань‚ на цей раз приречений?
Сьогодні політичні і релігійні мислителі все пильнішу увагу звертають на Центральну Европу і слов’янський світ з його невикористаним духовним потенціялом. Ще у ХVІІІ ст. німецький філософ і засновник науки про історію культури Йоган Гердер писав про велике майбутнє нашої нації: „Україна в майбутньому стане новою Елладою. Прекрасний клімат цього краю‚ весела вдача народу‚ його музичний хист‚ родюча земля прокинуться‚ з багатьох малих племен постане культура‚ і її межі простягнуться до Чорного моря‚ а відтак ген у далекий світ…“.
Сучасний голяндський культуролог Ґарі Салман своє дослідження „Зцілення Европи“ закінчує такою думкою: „У Центральній Европі виникають імпульси‚ котрі дають людям сили присвячувати себе проблемам мирного існування‚ збереженню довкілля‚ проблемам прав людини і вільного духовного розвитку. Імпульси ці поширюються на весь світ“.
Вже безперечним явищем є ця нова роля Центральної і Східньої Европи в дальшій долі континенту – досить прикладу Польщі чи неслов’янських Угорщини та Румунії. Це дало підстави американській аналітичній організації „Stratfor“ зробити висновок‚ що в найближче десятиріччя можна очікувати занепад Росії‚ кризу Европейського Союзу‚ „в усьому світі послаблюватиметься роля геополітичних союзів — натомість на передній плян знову вийдуть національні держави… Загалом світ повертається до більш реалістської концепції міжнародних взаємин“.
Реалістська концепція вимагає дивитися на ЕС не крізь рожеві окуляри. Як пише політолог Генадій Друзенко‚ „українські політичні провідники розповідають народу про Европейський Союз, яким він був учора, а не яким він є сьогодні чи буде в майбутньому. Замість того, щоб аналізувати, що з ЕС буде післязавтра, коли ми матимемо теоретичний шанс на вступ. Проте засадничі цінності Европи – свобода, демократія, солідарність – в Україні на рівні суспільства проявилися набагато краще і чистіше, ніж в Европейському Союзі. Волонтерський рух – найкращий приклад, як солідарність, про яку забувають европейці, може врятувати країну“.