КІРОВОГРАД. – 25 років тому у місті було піднесено синьо-жовті прапори. Як тоді вважали – вперше. Вже пізніше стало відомо, що першими, хто підняв національні прапори у нашій області, були Ярослав Лесів та Віктор Цвілюк. Сталося це у Гайворонському районі у 1966 році. Прапори замайоріли на приміщенні школи-інтернату та на трубі цукрозаводу.
Я. Лесів був одним з ініціяторів відродження Української Греко-Католицької Церкви, поет, дисидент, член Українського Національного Фронту (УНФ) та Української Гельсінкської Групи. Якраз цієї зими йому виповнилось би 75 років. Його батько – воїн УПА разом із сином – братом Ярослава, був репресований за участь в ОУН. Саме тому Ярослав не зміг здобути університетську освіту. А після закінчення Івано-Франківського фізкультурного технікуму отримав направлення на роботу у Заваллівську школу-інтернат. Ще навчаючись у технікумі, він став членом (виявилось, що й співзасновником) підпільної організації УНФ, яка пізніше саме через Я. Лесіва постачала на Кіровоградщину свої брошури й листівки.
Розповідає вчителька-пенсіонерка Світлана Насипана: „Ми одночасно прийшли працювати у Заваллівську школу-інтернат. Це був невисокого зросту кремезний молодий чоловік. Навколо нього завжди було багато дітей. Завжди був зібраний і тактовний. Він не боявся сказати те, про що інші воліли мовчати. Усе більше спілкувався з учителем трудового навчання Віктором Цвілюком. Додому вони йшли майже завжди разом. Іноді разом їздили у Гайворон. Ніхто з нас не припускав, що прапори – справа їхніх рук. У Заваллі саме відбувся страйк робітників графітового комбінату, які, не зважаючи на тиск та погрози влади, змогли відстояти свої права на справедливу оплату праці.
Я. Лесіва цікавився у дітей, чи не має хто репресованих родичів. Незабаром з’явилися спільники у Заваллі. В. Цвілюк, активний член організації, пізніше розповідав, що робота групи була організована за принципом так званої трійки, зручної для конспірації. Члени УНФ на території району поширювали свій часопис „Воля і Батьківщина“, книгу „Україна у фотографіях“, тощо. Час від часу Я. Лесів їздив до родичів на Прикарпаття і привозив звідти підпільну літературу.
Листівки, де йшлося, що Україна має стати незалежною, знаходили в автобусах, на автозупинках міста та району. З’явилися навіть листівки із підписом „УПА“, хоча на той час армія була вже знищена радянськими каральними органами. Однією з форм роботи УНФ були також листи-протести до центральних органів тодішньої влади.
Тим часом Я. Лесів привіз у Завалля два синьо-жовті прапори. Вночі, напередодні 7 листопада, коли тодішня влада скрізь розвішувала свої знамена, разом з В. Цвілюком вони почепили один прапор на високу трубу цукрокомбінату, інший – на школу-інтернат, де обоє тоді працювали. Чутка про цю подію пощирилася дуже швидко. Люди здебільшого не розуміли її суті. Хтось пустив поголос, що то були польські прапори.
Розповідає С. Насипана: „Після Нового року в школу-інтернат приїхав учитель української мови. Його поселили в одну кімнату з Я. Лесівим. Тепер вони уже ходили постійно втрьох. Очевидно, Я. Лесів відкрив йому свою таємницю. Коли в середині березня прийшла посилка з літературою, службовці КҐБ забрали Я. Лесіва прямо на уроці. В портфелі виявили заборонену літературу. Коли через 40 років відбувалась зустріч випускників, колишня учениця Катя Русавська розповіла, що у Львівській області зустрілась з бандуристом Миколою Литвином, який сидів з Я. Лесівим у одній камері.
Про долю Я. Лесіва, який пройшов тюрми і табори, став священиком, будував храми, писав вірші, написано багато. А як склалася доля його побратима В. Цвілюка?
Я. Лесів не назвав його прізвища під час слідства, взявши усю вину на себе. Розповідає журналіст Сергій Матусяк: „Віктор Цвілюк довгий час працював слюсарем на Заваллівському графітовому комбінату. Постійно ставав на захист справедливости. Його звільнили з роботи. Писав вірші на патріотичну тему. Коли прийшов до влади Віктор Янукович, В. Цвілюк розповсюджував саморобні листівки проти нього. Але до Революції Гідности не дожив: трагічно загинула його дочка і він, дуже тяжко переживаючи цю втрату, теж пішов із життя“.
У 2008 році було виготовлено меморіяльну дошку Я. Лесіву, яку плянували встановити на школі. Але районна рада прийняла рішення, що меморіяльні дошки встановлюватимуться тільки після громадського обговорення, що теж загальмувало цей процес. На останньому засіданні Комісії з декомунізації при Гайворонській районній раді прозвучала пропозиція назвати одну з вулиць ім’ям Я. Лесіва. Хотілося б, аби у Гайвороні не забували своїх прапороносців.
Я. Лесів народився 1946 року у селі Лужки Івано-Франківської області. Заарештований 29 березня 1967 року‚ засуджений до шести років позбавлення волі. Покарання відбував в Мордовії. У 1970 році ув’язнений ще на три роки. Опісля працював робітником на лісокомбінаті‚ перебував під адміністративним наглядом. Одружився, 1976 року народився син Тарас. 1979 року заарештований у Болехові‚ засуджений до двох років позбавлення волі.
У травні 1981 року знову був заарештований у таборі. Слідство тривало шість місяців і Я. Лесів увесь цей час тримав голодівку з політичними вимогами. Безпосередньо в таборі відбувся суд, який засудив Я. Лесіва до п’яти років таборів суворого режиму. Відбував покарання в Краснодоні Луганської области. Звільнився із закінченням терміну і розпочав навчання в підпільній семінарії УГКЦ. У 1989 році прийняв сан священика УГКЦ.
У 1989 році Я. Лесіва заарештували удома в Болехові, але віруючі заявили протест, наступного дня він був звільнений. Після леґалізації УГКЦ служив у храмі св. Параскевії у Болехові, з його ініціятиви збудовані дзвіниці, каплиці, храми. Писав вірші.
У жовтні 1991 року Я. Лесів загинув у автокатастртофі. Похований на території храму св. Параскевії.