До цього часу я у жодному з видань творчого доробку нашого геніяльного земляка – художника Василя Кричевського не зустрічав пейзажного полотна „32“. Аж доки фотографію цієї картини мені не надіслав з США мистецтвознавець Олександер Демко, наголосивши, що вона маловідома і відсутня у каталогах. Я став уважніше придивлятися до авторського художнього письма і до сюжетних складових роботи. Зроблені відкриття мене вразили.
Картина „32“, на перший погляд, відтворює лише глуху київську вуличку з кількома перехожими. Насправді ж вона наснажена глибинною символікою страшного 1932 року.
Між двома височезними байдужими мурами – шість зігнутих людських постатей з мішками і торбами за плечима. Вони кудись ідуть, щось шукають, вони під важким гнітом якоїсь однієї думки. Вздовж їхньої хресної дороги тече два багряних струмочки – люди йдуть в тому напрямі, звідки тече кров. А над головами, над холодними байдужими мурами ніби вибухнуло кривавими кольорами багатовимірне дерево. Дивне і неприродне, з багряним листом та кроною. Саме тут варто взяти кругле скло і побачити на місці дерева криваву гідру, яка домінує над мурами, з яких людям під ноги стікає багрець, над київськими пагорбами, над українським світом. У центрі – рельєфний силует вождя (це камінне погруддя важко не впізнати навіть без скла), навколо на гадючих шиях скривавлені вовчі пащі, жорстокі людські обличчя і химерні нелюдські постаті. Від гідри навсебіч у багряний колір вифарбовуються небеса – насичені червінню хмари домінують і, відпливаючи далі, трансформуються в людські постаті у білих саванах – пастельні білі савани заполонили простір до самого горизонту.
Сама ж трагічна дорога між глухими мурами відкриває сповиту сивим кольором перспективу у степову Україну, увінчану широким кривавим мазком – покарану найстрашнішим в історії людства голодом.
Миргород, Полтавська область