Прізвище „Гаврош“ відомий мовознавець Павло Чучка у своєму „Словнику прізвищ закарпатських українців“ встановлює з 1604 року, коли в селі Ізки Міжгірського району записали „старого Гавроша“. Нині поширення цього прізвища відображене в Перечинському та Тячівському районах.
Як носій цього прізвища, можу ствердити, що воно доволі рідкісне. Однофамільців випадає зустрічати вкрай рідко. (В Ужгороді таких знаю тільки двох). Аж тут сенсаційна новина: з Америки до Порошкова приїхали Гавроші і шукають родину.
Треба було їх бачити – тих американців. З сяючими посмішками, відкритими розумними обличчями, спортивними тілами. Таке враження, що приїхали актори з Голівуду. Просто тобі якийсь „Район Мелровз“. Хоча, як не дивно, представники цієї всесвітньої фабрики кіна теж прибули на свою історичну батьківщину на Перечинщину. Але про все по порядку.
Отож, семеро американців з Каліфорнії, які живуть поблизу Лос-Анджелесу, сиділи переді мною з причепленими значками, на яких українською мовою великими літерами було написано „Керол Гаврош“, „Зіґфрід Гаврош“, „Дейвид Гаврош“ і так далі. Я зачаровано читав ці написи і не йняв віри.
Найстарший з них‚ Роберт‚ оповів мені історію їхньої родини. Ясна річ, англійською мовою. Його дід – Микола Гаврош та бабка – Марія Дідура народилися в Порошкові у другій половині ХІХ ст. Вони мали трьох старших доньок – Ганю, Олену та Юлу, коли в 1912 році народився син Іван ( а по-тутешньому – Янко).
У 1916 році Микола Гаврош поїхав до Америки на заробітки. Через два роки він вирішив забрати туди дружину і сина. Доньки вже на той час одружилися і мали власні родини. Гавроші оселилися в околиці Ню-Йорку. Батько працював на великій взуттєвій фабриці, мати – доглядала за родиною. У 1924 році у них народився син Ніколас (Микола).
Через чотири роки, важко працюючи на хемічному виробництві з обробітку шкіри, старший Микола Гаврош помер від отруєння. А в 1932 році померла і його дружина‚ у 60-річному віці.
Янко Гаврош, який виїхав до Америки у шестирічному віці, захоплювався боксом, хоча й був невисокого зросту – 160 сантиметрів. Його навіть кликали „маленьким Прімо“ на честь уславленого тоді боксера. У 1935 році він одружився з Брукс, яка походила з голландсько-індіянського роду. Працював, як і батько, на взуттєвій фабриці.
Їхній старший син Джек (Янко) мав схильність до астми (Ню-Йорк доволі вологе місто). Коли у 1942 році народився другий син – Роберт і теж мав подібні проблеми, лікар порадив змінити родині місце проживання. Гавроші перебралися до соняшної Каліфорнії. Там народилося ще троє дітей – Річард, Деніел і Джулія.
Коли батько мав трьох дітей, його в 1944 році призвали до американської армії. На щастя, його відіслали не до Европи, де тривала війна, а залишили в Америці. Служив під час Другої світової війни і його молодший брат Микола Гаврош, який був моряком.
Після повернення з війська Янко Гаврош-старший зустрівся з несподіваною проблемою: його незвичне для американців прізвище записували по-різному. І як Hauros (саме так, між іншим, воно відображене вперше у 1604 році на Закарпатті), Havros, Havrosh. Внаслідок почалися проблеми з ототожненням його документів: йдеться про одну особу чи різні? Аби раз і назавжди уникнути подібних колізій, він змінює прізвище на типове американське – Гарріс. Те саме зробив і його молодший брат Микола. Таким чином порошківські Гавроші де-юре в Америці зникли.
Але де-факто вони були і розросталися: нині їх нараховується вже кілька десятків.
У 1960 році через Червоний хрест троє сестер, що залишися в Порошкові, вирішили розшукати своїх молодших братів в Америці. Вони знайшли адресу і надіслали листа. Янко Гаврош, чи то пак уже Джек Гарріс, ніяк не міг зрозуміти, чому йому прийшла кореспонденція з СРСР. Бо добре пам’ятав, що Порошково знаходилося в Австро-Угорщині. В крайньому разі – у Чехословаччині. І був вельми здивований, коли не знайшов у довідниках та картах свого села там.
У 1972 році, через 54 роки після виїзду, Янко Гаврош приїхав на Закарпаття з дружиною та сином Робертом. На превеликий жаль, каґебісти не пустили американців до Порошкова і родичі змушені були приїжджати до Ужгорода. Через три роки Янко приїхав вдруге‚ й історія знову повторилася: єдину ще живу сестру довелося бачити тільки в готелі „Ужгород“. При цьому каґебісти досить грубо поводилися зі старшим чоловіком, який не звик до жодного насилля. Тому більше він вирішив до СРСР не приїжджати.
У 1991 році Янко Гаврош помер, а в 1999 – відійшла у вічність його дружина. Однак‚ любов до своєї прабатьківщини перехопили їхні діти, які вперше сюди приїхали разом з батьками. Річард приїхав на Закарпаття у 1976 році з дружиною Керол після весілля. (Вона – німецького походження). Але Порошково було для них недоступним.
Аж через 33 роки Річард вдруге приїхав у наш край і нарешті побачив омріяне село, де народилися його дід, бабця і батько. Кажуть, американці були такі зворушені, що коли зустрічали когось у Порошкові, хто міг їм показати пашпорт з прізвищем Гаврош, відразу дарували 100 дол. „Це наш родич!“ – тішилися вони.
Нам важко таке збагнути, бо завжди маємо біля себе далеку і близьку родину. У нації еміґрантів, якою є американці, теж, певно, дуже важливо знати свої коріння. Роберт каже, що ніколи не забував, що тут живуть його двоюрідні брати і сестри.
До слова, цього разу він приїхав не тільки з дружиною, але й з трьома дітьми – Зіґфрідом, Берсбі, Поллі та племінником Девідом. Всю нашу розмову, як і належить, вони знімали на відео.
Погостювавши на Закарпатті п’ять днів, американці навіть зробили в Порошкові пригощання для села. У клюбі організували гостину (спеціяльно купили свиню), запросили всіх бажаючих, шість годин грала „Гудацька тайстра“, танці тривали до ранку. Американці все оплатили з власної кишені. Для нас це виглядає фантастично. А вони ще й подарували Порошківському Будинку культури комп’ютер, якого той дуже потребує.
Роберт є не тільки батьком п’ятьох дітей, але й власником невеличкої фірми, що займається телекомунікаціями. Троє його дітей розбудовують разом з ним родинний бізнес. Син Зіґфрід живе і працює в Голівуді в кіноіндустрії. Всім Порошково дуже сподобалося, а Зіґфрід навіть хотів би зняти про нього фільм.
Зрештою, чому б і ні? Вже одна їхня родинна саґа цілком надається для документальної стрічки про долю закарпатських заробітчан.
Ужгород