НЮ-ЙОРК. – 22 травня в Українській Вільній Академії Наук (УВАН) відбулася презентація чотирьох томів видання „В’ячеслав Липинський та його доба” за редакцією Юрія Терещенка, упорядники – Тетяна Осташко, Ю. Терещенко. Представила книгу видавництва „Темпора” Т. Осташко – провідний науковий співробітник відділу історії Української революції 1917-1921 років Інституту історії України Національної Академії Наук України, доктор філософії УВУ, відома дослідниця зовнішньополітичної, соціяльно-економічної і культурної політики українських національних урядів, життя і діяльности визначних діячів національно-визвольного руху та історії українського консервативного руху. Вона – автор книжок „Діячі Української Центральної Ради: біографічний довідник”, „Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника”, „Український патріот з династії Габсбурґів”, укладач збірників документів „Українська Центральна Рада”, „Директорія, Рада Народних Міністрів”, „Українська Держава (квітень-грудень 1918 року)” та інших.
Упродовж останнього десятиліття д-р Т. Осташко опрацьовує архіви, що зберігаються в Східноевропейському дослідному інституті (СЕДІ) ім. В’ячеслава Липинського у Філядельфії, зокрема, вивчає архівну спадщину В. Липинського у цьому інституті, архівах України, Польщі та у родинній колекції Гетьмана Павла Скоропадського, нащадки якого живуть у Швайцарії.
У процесі дослідження згаданих архівів СЕДІ й виникла ідея якнайповнішого видання спадщини В. Липинського. Результатом копіткої роботи з рукописами і документами став перший науковий збірник „В’ячеслав Липинський та його доба”, що вийшов друком у 2009 році. І вже наступного року нові невідомі матеріяли склали другий том, який Т. Осташко уклала разом з чоловіком – проф. Ю. Терещенком, завідуючим катедрою історії України Київського національного лінґвістичного університету. Року 2013 побачив світ третій том збірника, а у 2015 – четвертий. Цьогоріч вийде друком ще один, п’ятий том унікального і найповнішого видання спадщини В. Липинського та спогадів про нього.
Презентуючи видання, доповідач відзначила, що В. Липинський, поляк за походженням, став визначним українським істориком, політиком, дипломатом і мислителем. Вже з перших кроків політичної діяльности він проявив себе як послідовний прихильник самостійної української державности. На відміну від більшости ровесників, які захоплювалися соціялістичними ідеями, В. Липинський ще учнем Першої київської гімназії прагнув протиставити „ідейним соблазнам” соціялізму та радикалізму, національно-державницьку ідею.
Відомий історик Дмитро Дорошенко, розкриваючи процес національного самовизначення В. Липинського, відзначав, що він „ще на шкільній лаві зробив те, що Антонович зробив уже бувши студентом університету”. На той час В. Липинському було лише 17-18 років. „Це людина справді не щоденна і, на мою думку, після М. Грушевського це найталановитіший наш публіцист”, – писав Євген Чикаленко.
Саме В. Липинський, як зазначила доповідач, чимало зробив для переоцінки і усвідомлення причин поразки українців у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років. Він уважав, що головними завданнями є послідовне формування бажання Української Держави і усвідомлення причин, „що не дали їй в протязі 1,000 літ здійснитись”. „Ми знаємо, – писав він, – що первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни”. Нездатність народних мас до самоорганізації В. Липинський убачав у пасивності проводу – „національної аристократії”.
Однією з головних засад, на яких будувалась соціяльно-політична теорія В. Липинського, був територіяльний патріотизм. На його переконання, українським є і повинно бути „все”, що осіло в Україні, без огляду на етнічне чи культурне походження, „расову” чи „ідеологічну” генеологію.
Наскрізною ідеєю через увесь політичний трактат В. Липинського „Листи до братів-хліборобів” є визначення „нації” і „держави”. Він вірив, що лише після утвердження української держави сформується українська нація, яка об’єднає всіх громадян України без різниці національної, соціяльної, політичної та релігійної приналежности. „До української нації через українську державу, – наголошував В. Липинський, – через об’єднуючі всіх мешканців України державні політичні гасла”. Він був послідовним плюралістом у вирішенні як політичних та соціяльних питань, так у співіснуванні релігій. Адже, будучи переконаним римо-католиком, відстоював рівність усіх віросповідань і відкидав найменші спроби прирівнювати національність до будь-якого віросповідання, хоча як історик уважав, що на українській землі Православна Церква має певну перевагу серед інших конфесій.
Д-р Т. Осташко особливу увагу звернула на державницьку концепцію В. Липинського, історичним фундаментом якої стали його наукові дослідження, присвячені добі козаччини. Ця доба української історії цікавила його, у першу чергу, як символ українських державницьких починів та української державної традиції. Причому в центрі його досліджень, на відміну від народницької історіографії, була не народ-маса, а провідна верства-еліта. Саме національній еліті В. Липинський відводив роля вирішального чинника державотворення. На думку історика, власне, діяльність козацької еліти, до якої влилися найактивніші елементи української шляхти, уможливила постання самостійної держави під проводом Богдана Хмельницького, що продовжила традицію української державности, перервану після князівської доби.
У багатогранному творчому доробку В. Липинського важливе місце займає епістолярна спадщина. Переважна більшість листів вченого (близько 3,000), зберігається в архівах Української Греко-Католицької Церкви у Римі та у Філядельфії. Через тяжку хворобу, не маючи змоги подорожувати та особисто контактуватися з діячами гетьманського руху та його центром, В. Липинський вів активне листування. Відтак, адреси його кореспондентів охоплювали країни Европи та Північної Америки.
Саме епістолярій відігравав своєрідну ролю координатора роботи гетьманських структур. Листи В. Липинського охоплюють широкий спектр проблем, серед яких формулювання основних принципів втілення концепції, роз’яснення ідеологічних засад діяльности гетьманських інститутів, функціонування організацій на місцях, їх фінансування, форми аґітаційно-пропаґандистської роботи, просвітницька та пресова діяльність тощо.
СЕДІ ім. В. Липинського – відома на еміґрації українська наукова установа з осідком у Філядельфії, була заснована у 1963 році. Д-р Т. Осташко з особливою пошаною згадала імена ініціяторів та засновників Інституту. Головною метою організаторів СЕДІ було збереження, дослідження та видання архівних документів та наукових праць з новітньої історії України та політології. Зокрема, виданням науково-публіцистичної спадщини В. Липинського та дослідженням політичної та суспільної історії України.
Доповідач докладно розповіла про архівну колекцію СЕДІ, основою якої є ориґінали та копії архіву В. Липинського. Д-р Т. Осташко наголосила на особливій ролі Митрополита Андрея Шептицького, який оцінив доробок ученого ще за його життя, допомагав йому матеріяльно й подбав про збереження його спадщини. Після смерті В. Липинського архів тимчасово залишався під опікунством о. Мирона Горникевича. У часі Другої світової війни архів перевезли до підвалів Стефанодому – резиденції Кардинала Теодора Інніцера, примаса Австрії, архиєпископа Відня, що забезпечило надійність його збереження. У1945 році він передав цю колекцію до Державного архіву у Відні як депозит А. Шептицького. Таким чином архів В. Липинського врятували від знищення радянськими спецслужбами.
Завдяки зусиллям о. Т. Горникевича та Євгена Зиблікевича архів змікрофільмували для збереження і наукового вивчення. Водночас варто відзначити заслуги Є. Зиблікевича, першого президента СЕДІ, якому пощастило придбати ориґінальні документи і листи В. Липинського від членів його родини та колеґ, розшукати і зберегти меморії (пашпорти, фотографії, ввірчу грамоту, підписану П. Скоропадським), посмертну маску.
Колекція В. Липинського – це рукописи його праць, денники, листування з відомими українськими, польськими, німецькими громадсько-політичними діячами, вченими, письменниками, що складає понад 10 тис. рукописних та друкованих сторінок. Це і документи українського посольства у Відні, яке В. Липинський очолював у 1918-1919 роках, присвячені добі Української Держави та Директорії, аналізи Берестейського мирного договору, зовнішньополітичної діяльности уряду гетьмана П. Скоропадського.
Упродовж діяльности СЕДІ вийшли друком найважливіші праці В. Липинського „Україна на переломі 1657-1659”, „Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej…” [з перекладом на українську мову], „Листи до братів-хліборобів”. А також – „Листи Дмитра Дорошенка до В’ячеслава Липинського” та „Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського”, перший том його епістолярної спадщини, до якого увійшли листи до Дмитра Антоновича, Олександра Барвінського, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Д. Дорошенка та багатьох інших кореспондентів. Побачив світ і перший том „Суспільно-політичних творів” В. Липинського (за редакцією Якова Пеленського).
Презентуючи багатотомний проєкт „В’ячеслав Липинський та його доба”, д-р Т. Осташко ознайомила присутніх із змістом кожного збірника. До першого тому збірника увійшли фраґменти двох найвизначніших праць В. Липинського „Україна на переломі” та „Листи до братів-хліборобів”, які вважаються вершиною української консервативної думки та державницької школи історіографії. Окрім цього, до видання увійшли публіцистичні твори вченого і праці соратників В. Липинського та сучасних авторів, у яких аналізується творча спадщина українського мислителя. У додатку публікуються унікальні світлини, що їх подарувала родина В. Липинського Волинському краєзнавчому музеєві.
У книзі другій продовжується публікація праць В. Липинського „Україна на переломі” та „Листи до братів-хліборобів”. Подано також листування В. Липинського з відомим українськими вченими, громадсько-політичними та релігійними діячами. До збірника увійши й праці сучасних авторів. У додатку публікуються світлини, що зберігаються у фондах Музею-архіву ім. Д. Антоновича УВАН у США та Волинського краєзнавчого музею.
У книзі третій завершується публікація монографії В. Липинського „Україна на переломі” та продовжується друк розділів політико-публіцистичного трактату „Листи до братів-хліборобів”. А також подається листування В. Липинського з відомим громадсько-політичним діячем – Є. Чикаленком. Завершують том праці сучасних авторів. Збірник доповнюють фотографії з колекцій СЕДІ ім. В. Липинського у Філядельфії, Музею-архіву ім. Д. Антоновича УВАН у США та Меморіяльного музею В. Липинського у Затурцях на Волині.
У книзі четвертій завершується публікація тексту політико-публіцистичного трактату В. Липинського „Листи до братів-хліборобів” та друкуються його окремі програмові політичні твори, на основі яких набув організаційного оформлення український консервативний рух. Вміщено листи В. Липинського до українських громадсько-політичних діячів та установ за абеткою (від літери „З” до „М”), що зберігаються у колекціях СЕДІ ім. В. Липинського у Філядельфії та Українського Національного Музею у Чикаґо, а також у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. Василя Стефаника.
Доповнюють збірник праці сучасних авторів про наукову та епістолярну спадщину вченого-мислителя. Завершує збірник добірка фотографій з колекцій СЕДІ ім. В. Липинського у Філядельфії та Меморіяльного музею В. Липинського, що функціонує у родинному маєтку Липинських в Затурцях на Волині.
Перелік матеріялів, що увійшли до чотирикнижжя, свідчить про введення упорядниками Ю. Терещенком та Т. Осташко у науковий і культурний обіг найважливіших праць українського історика і мислителя, невідомих фактів його біографії, що розкривають драматичні сторінки його життя та долю архіву, епістолярію, яке охоплює широке коло спілкування з його однодумцями та опонентами.
Т. Осташко завершила презентацію словами вдячности за допомогу і сприяння у праці д-рові Романові Процикові, президентові СЕДІ, Марті Пеленській, членові Управи СЕДІ, та д-рові Альбертові Кіпі, президентові УВАН у США.
Підсумовуючи унікальність проєкту Ю. Терещенка та Т. Осташко, зазначимо, що чотиритомник, що в сумі налічує 2,800 сторінок, не лише засвідчує потужний потенціял архівних фондів українських еміґраційних наукових інституцій, а й подиву гідну працю упорядників, які самовіддано й ентузіястично, попри завантаженість за місцем їх праці, вважають за обов’язок свого життя довести до кінця справді велику справу – повернути Україні неоціненної ваги спадщину В. Липинського в ім’я самоствердження держави і нації. Адже, за визначенням В. Липинського, „Українська Нація не поза нами, а в нас самих. Вона твориться повсякчасно творчою працею кожного з нас”.