Прийшов час повернути з туману забуття людину, яка душею і серцем любила Волинь. Ім’я її – Володимир Постригач: поет, журналіст, юрист, вчитель, довгостроковий бранець комуністичного режиму.
В. Постригач, або як його ніжно називали батьки і друзі „Дзюнік” (Володзюнік) народився 13 червня 1909 року у Львові, в родині відомого українського адвоката Остапа Постригача, де опріч „Дзюніка” була ще дочка Марія. Його мати Амалія – щира українська патріотка, громадська діячка, дала своїм дітям велику любов до Бога, Української Православної Церкви, рідного народу.
В. Постригач рано проявив здібності поета, маляра, різьб’яра, тонкого знавця народних звичаїв і обрядів. Він навчався в українській гімназії ім. Маркіяна Шашкевича, а з переїздом до Тернополя продовжив освітні студії в Тернопільській українській гімназії. В тій гімназії його одноклясниками були Ярослав Стецько, Євген Левицький, Володимир Сеньківський та інші відомі українці, які пізніше загинули за волю України чи пройшли табори Норильська, Тайшету, Маґадану.
В. Постригач 1927 року блискуче закінчив гімназійний курс і поступив на правничий факультет Яґелонського університету в Кракові, де поєднав навчання з підпільною боротьбою в ОУН. У Кракові зустрів він свою майбутню дружину Галину Просвинську, яка закінчила Луцьку українську гімназію ім. Лесі Українки і поступила до торгової школи при Яґелонському університеті. З Кракова молодята переїхали на Волинь, де В. Постригач заробляв на хліб своїм мистецьким талантом маляра, різьб’яра, писанкаря, майстра плетіння з лози і соломки. Після смерти батька Постригачі переїхали у Тернопіль, де вперше ім’я поета В. Постригача стало відомим, коли в журналі „Чар-Зілля” було надруковано великий цикл його ліричних поезій.
На кінець 1940 року над молодим подружжям нависла загроза арешту і знищення, тому однієї ночі вони залишили хату і втекли на Волинь. В Софіївці, що на Горохівщині, добрі люди переховували їх аж до початку німецько-радянської війни, коли подружжя змогло переїхати до Луцька і стати активними членами відродженої „Просвіти”. На початку вересня 1941 року В. Постригач був завідувачем відділу соціяльного забезпечення Луцької міської управи і редактором газети „Український Голос”‚ яку редаґував до січня 1942 року, коли його змінили з посади редактора нацистські цензори.
В липні 1942 року до Луцька прибула знаменита капеля бандуристів з Києва під орудою Григорія Китастого. В. Постригач помістив в „Українському Голосі” 9 липня вірш „Під гомін бандури”, в якому були такі рядки:
Торкнулись струн розкуті руки,
Як сонце трав розквітлий день,
І понеслись могутні звуки
Забутих, думалось, пісень.
Перегукуючись з мистецьким співом бандуристів автор закликає пильно берегти мистецьку скарбницю народу, його духовне життя:
Щоб не пропала і хвилина
В густім тумані забуття,
Щоб не пройшли безслідно мимо
І світлі, й прокляті літа.
Останнє число „Українського Голосу” 22 січня 1942 року, редґоване В. Постригачем, помістило його вірш „Україні”:
О, скорбна мати, Україно,
Багата скарбом буйних піль
I славою, що з-під руїни
Блищить крізь сіру, вогку цвіль.
Твоє лице шмагали бурі,
Життя йшло в вирі хуртовин
I дні впліталися похмурі
В мережу радісних хвилин.
Хоч горді дочки, як спартанки,
Синів проводили в похід,
Тобі судилась доля бранки
Під тягарем чужих побід.
Далі автор в своєму вірші впевнено констатує, що…
Та все ж нестримано і вперто
Ти гордо пнялася у вись
Бо вірила, що з крови й жертви
Розквітне слава, як колись.
Німецьке ґестапо хотіло знищити поета-патріота, але дружина вирвала його з холодних обіймів смерти. А коли німці залишали Волинь, В. Постригач відмовився залишити рідну землю. Його забрали в селі Нивки Золочівські на Рівненщині, де він з дружиною вчителював у місцевій школі. А далі були 10 років таборів в Норильську й Тайшеті. Рабська праця, голод, холод, хвороби щоденно косили тисячі в’язнів. В 1956 році після відбуття ув’язнення В. Постригач приїхав до села Дерно, де вчителювала дружина, а з часом почав вчити навичок праці в шкільній майстерні. Він продовжував писати вірші, перекладав з чужоземних мов, декілька яких знав досконало. Всі його поезії і переклади таємниче зникли після смерти.
В. Постригач протестував своїми листами-зверненнями проти свавілля і русифікації, залишався під пильним наглядом цілої зграї аґентів. Невеличкий будиночок Постригачів в Дерно нагадував мистецьку скарбницю, в якій руками господаря було виготовлено з дерева, соломи, лози, металів десятки цінних предметів мистецтва.
Восени 1989 року зовсім хворих Постригачів відвезли до лікарні в селі Тростянець, а звідти до будинку престарілих та інвалідів, що містився в колишньому Свято-Миколаївському монастирі. Тут 2 грудня того ж року помер В. Постигач, а через два тижні, 16 грудня, померла його дружина. Поховали їх на кладовищі в Гаразджі.
Довго В. Постригач був у забутті, його поезій, мистецьких творів не було з нами, але нині в незалежній Україні, якій все життя своє і талант віддав мистець, маємо знайти місце для нього в своїх серцях і своїй пам’яті.