Чи справді людський світ тепер змінюється так швидко і так докорінно‚ як ніколи раніше? Чи є правдивим наше враження‚ що ми живемо в якісь особливі часи? Адже‚ мабуть‚ так само думали наші батьки‚ діди і прадіди‚ бо для них особливими були їхні часи. Життя завжди несло з собою зміни‚ але колись вони доходили до людей повільно‚ потрохи‚ чимало губилося в дорозі‚ тому дійсність виглядала спокійнішою‚ було ще в ній місце для ідилії‚ принаймні – для спокою і душевної рівноваги. Сьогодні‚ коли новина облітає плянету за лічені секунди‚ коли потужний і невпинний потік інформації буквально збиває людину з ніг‚ змушує її забути про саму себе‚ – як тут не бачити‚ що зміни‚ хвиля за хвилею‚ накочуються швидше‚ ніж ми розуміємо їхній сенс?
Саме щільність і блискавичність поширення інформації спонукають нас перебільшувати значення ґльобалізаційних процесів у світі. З другим десятиріччям ХХІ ст. вони набувають вигляду якоїсь фатальної некерованости‚ спонтанности. Мовби наступає нове велике переселення народів. Це не так‚ далеко не так. Насправді в міжнародному житті діють дві старі‚ перевірені віками протилежні і взаємозумовлені тенденції: одна – в напрямі до об’єднання‚ інша – до національного самозбереження.
Багато чого пояснюють недавні події в Туреччині.
Тут доречно було б згадати про дуже давні і дуже тісні українсько-турецькі зв’язки‚ зокрема за гетьманів Дмитра Вишневецького‚ Богдана Хмельницького‚ Петра Дорошенка‚ а також про постійну тему етично-естетичної привабливости мусульманського світу в українській клясичній літературі. Прочитаймо хоч би поему „Магомет і Хадиза“ щиро захопленого Близьким Сходом Пантелеймона Куліша. Історія і культура України й Туреччини мають так багато спільних аспектів‚ що‚ здається‚ є всі підстави для дальшого розвитку взаємин між обома країнами в нинішніх‚ ґльобалізаційних умовах.
Тим часом Туреччина‚ з часів Ататюрка світська держава‚ один з найпотужніших членів НАТО‚ наполегливий претендент на членство в Европейському Союзі‚ раптом охолола до Европи з її ліберально-демократичними цінностями й переметнулася до Москви. Сталося це ніби зовсім нелогічно. У листопаді 2015 року турки збили над своєю територією російський воєнний літак. Запахло турецько-російською війною. В Києві з’явилися очікування‚ що обставини складаються на користь Україні‚ і що Туреччина буде активніша в питанні Криму і великих‚ зумовлених російською окупацією‚ проблем кримсько-татарського народу.
Проте штаб-квартира НАТО поспішно заявила‚ що не втручатиметься в конфлікт‚ якщо він спалахне. Об’єднана Европа‚ запопадливо зазираючи в рот кремлівському вождеві‚ застерегла Анкару від ескаляції напружености. Насправді саме Туреччина зменшувала градус напруги в Европі‚ зобов’язавшись надати на своїй території притулок для сотень тисяч сирійських біженців. Й тут‚ 16 липня‚ – дивна-предивна „спроба“ державного перевороту. Така дивна‚ що багато хто назвав її імітацією‚ вигідною передусім для Президента Туреччини Реджепа Ердогана. Бо виникла ідеальна ситуація для його пляну підкорити державу власній одноосібній диктатурі і повернути її до іслямських традицій.
Почалися масові арешти‚ звільнено з посад понад 100 тис. чиновників різних рівнів і в різних сферах. На застереження ЕС‚ що насильства без судів і слідств суперечать европейським принципам і віддаляють Туреччину від вступу в ЕС‚ Р. Ердоган відповів‚ що він виконує „волю народу“. І на тлі цієї „волі народу“ пішов на зближення з Володимиром Путіном.
Коментар тут тільки такий: два чоботи – пара. Два режими з однаковою метою – узурпувати економічну і політичну владу. А назовні – гасла єдности з народом. У своїй „особливій цивілізації“ В. Путін розбудив давньоординський інстинкт завойовництва‚ а турків не менш фальшивий Р. Ердоган „рятує“ від европейської ліберальної демократії‚ яка‚ на жаль‚ справді виявляється нездатною узгодити тенденцію об’єднання з тенденцією до національного самозбереження.
Добре відомо‚ що іслям як релігія радикалізувався і врешті став загрозою для світу з тієї причини‚ що в країнах Близького Сходу є державною релігією. В цьому його сила‚ а ще більше – слабкість і вразливість. За умови вільної внутрішньої критичної думки іслям неминуче змінився б і втратив би ворожість до світу. Та для диктаторів такі зміни – небажані. Вони їх унеможливлюють. Саме тому Р. Ердоган так затято домагається‚ щоб США видали Туреччині на розправу видатного мусульманського мислителя Фетгуллаха Ґюлена‚ діяльність котрого спрямована на відверте з’ясування перешкод‚ які іслям кидає сьогодні під ноги світові і самому собі. Про шляхетну місію Ф. Ґюлена свідчать ці три його тези‚ оприлюднені паризькою газетою „Монд“:
„Ми, як мусульмани, повинні відмовитися від теорій змови, які заважають нам зустрітися віч-на-віч з нашими проблемами і зайнятися самокритикою. Чи не створили наші приховані схильності до деспотії, фізичне насильство в суспільстві, нехтування молоддю і недоліки в освіті середовище для того, щоб групи з тоталітарною свідомістю могли вербувати собі прихильників? Чи не створили ми ґрунт для того, щоб люди, які залишилися в порожнечі, зневірилися і почали шукати альтернативу внаслідок нашої нездатности запевнити основні права і свободи людини, верховенство права і плюралістичне мислення?
З великим сумом спостерігаю, як після недавніх подій окремими людьми знову на порядок денний виноситься теза про зіткнення цивілізацій. Не знаю, чи висувалася ця теза його авторами як бажане бачення майбутнього. Абсолютно точно, що зараз відродження подібної риторики допомагає терористичним мережам вербувати нових членів. Я б хотів чітко і ясно висловити таку думку: ми є свідками не зіткнення цивілізацій, а скоріше – зіткнення людської цивілізації і варварства.
Наш обов’язок, як мусульман, бути частиною вирішення проблеми, не дивлячись на наші образи. Якщо ми бажаємо захистити права і громадянські свободи мусульман по всьому світу, а також внести свій внесок в те, щоб люди всіх віросповідань жили в мирі і спокої, ми повинні брати участь у викоріненні тероризму у всіх його політичних, економічних, соціяльних і релігійних аспектах. Ми можемо боротися з насильством і тероризмом, що зрощує їх тоталітарними ідеологіями, подаючи доброчесний приклад як добропорядних громадян, відкидаючи і марґіналізуючи радикальні інтерпретації релігійних джерел, пильно не даючи їм можливості заволодіти умами молодих людей, а також починаючи прищеплювати демократичні цінності зі школи“.
Отже‚ зовсім не обов’язково вважати‚ що зміни в людському світі несуть з собою одну лише тривогу. Ні‚ надію – також.