12 травня, 2016

Військо спалило моє рідне село Улюч

Хор в селі Улючі. (Фото з родинного архіву)

70 років тому польське військо спалило моє рідне село Улюч.

Наша родина Шляхтичів і Куликів жила до виселення в цьому селі  над Сяном. Улюч був дуже великим селом. У ньому було майже 400 хат, в яких, бувало, що жили й дві родини.

Улюч вздовж ріки Сян тягнувся на кілька кілометрів. У 1946 році, на свято Вознесіння, прийшло військо і спалило село, а улючани втікали, беручи з собою таке майно, з яким могли втікати з присілків Кут, Долов, Гуз, Щолтиство, Крайникі, Могилиці, Пасіки.

Над Улючем стоять три гори – Дівина, Сторожиска і Дубник. На Дубнику є досі дерев’яна церковця – найстарша на території нинішньої Польщі. Вона побудована в 1510 році.

У селі було кільканадцять родин поляків і може трохи більше євреїв. З оповідань батьків знаю, що взаємини до війни, а також під час війни були добрі. В Улючі всі говорили українською мовою – „по нашому”. В селі жило багато мішаних, українсько-польських родин‚ була початкова школа. Одним з вчителів був українець Петрущак, родом з Улюча, на жаль, не можу пригадати його імени. У селі було дві церкви. Стара, з 1510 року , про яку я вже згадав, і друга, побудована  на початку ХХ ст. Цю другу церкву після нашого виселення польська влада наказала розібрати. І розібрали. До закінчення Другої світової війни в Улючі була парафія греко-католицька, а раніше Улюч і всі околишні села Перемиської єпархії були православні.

В Улючі свідомість національна була дуже велика. Велику заслугу у цьому мали священики. Улючани не вважали себе лемками, називали себе русинами, але скоро стали українцями. І може власне через це Улюч був спалений у 1946 році. Діяли в селі читальня „Просвіти”, „Січ” і хор був в Улючі, в якому співав мій тато – Микола Шляхтич. Той хор можна побачити на багатьох фотографіях. Одну таку фотографію я також маю.

Коли назріла небезпека, постала група самооборони від польських боївок і війська.

Для цього було  скликано збори селян. В околицях Улюча, а також в самому Улючі  УПА проводила бої з польським військом. Але з нашої родини в УПА ніхто не був.

На західні землі  нас виселили 27 травня 1947 року. Мої батьки та односельці могли забрати з собою небагато з того, що залишилося після спалення Улюча. Саме військо, як говорили батьки, погано з ними не поводилось. Найгірше було з боївками з сусідніх польських  сіл. Ті грабували як могли і  скільки змогли. Чого не змогли взяти з собою, то нищили. В Улючі палили не тільки українські, чи  єврейські хати і майна, а також польські.

Найбільше сімей виселено у  Вроцлавське і Ольштинське воєводства і небагато – в Познанське, десь біля міста Піли. Мою сім’ю поселено в селі Богачів, 25  кілометрів від Зеленої Ґури. Перші роки життя наших людей були дуже погані. Коли наших людей привезено на західні землі, в селі вже жили ті, які приїхали у 1945 році з радянської України. Вони самі про себе говорили, що вони „з-за Буга”, з Тернопільщини‚ десь від Монастириськ і Бучача. Вони говорили гарнішою за нас українською мовою і сміялися з нашої мови. Вони майже зовсім не знали польської мови, зовсім не вміли писати і читати. У селі взаємини між селянами були добрі. Ворожнеча приходила з часом, коли вони освоїлися з польською мовою і стали „великими поляками”.

Я відчуваю кривду, яку зроблено мені, моїм батькам та односельцям. Думками дуже часто вертаюся на рідні землі. Про них пишу. Вони мені сняться ночами. Буває, що в снах ходжу доріжками і стежками села. Коли пробуджуюся, знаю, що нема  того села, стежки та доріжки заросли бур’янами. Повірте мені, що я кохаю навіть ті бур’яни. Бо вони наші.

Вертаюся до рідного Улюча в своїх молитвах. Мені здається, що ті люди, які там проживають розуміють мене і я їх розумію. Ми не є ворогами. Все таки історія і правда мусить бути тільки одна. І над тим мусить працювати молоде покоління українців і поляків. Я хотів би повернутися в рідне село, в Надсяння. Я вірю, що прийде такий день, коли я буду спроможний доживати своїх років в Улючі над Сяном, під рідним небом.

Зелена Ґура, Польша

Коментарі закриті.