24 березня, 2016

Війна очима донецького письменника

„Вічний революціонер“

Натовп шаленів. Нестямно верещала несамовита жінка: „Далой!“, „Уррра!“ та ще щось нерозбірливе. Їй підвивав „натовп“ з бризканням слиною й аґресивністю. Перед ним зі смугастим полотнищем бігав ексцентричний мужичок, який вправно, немов тореадор червоною „дражнилкою“, крутив „прапором Донецької народної республіки“. Прапор нагадував державний стяг Росії, тільки замість верхньої білої розкинулася чорна смуга. По центру розіп’явся двоголовий орел. На більше фантазії не вистачило.

Чолов’яга, помахавши довкола полотнищем, поліз на дах міської ради, закріпивши там невизнаний символ невизнаної „республіки“. У тому сепаратистові було щось до болі знайоме. Де ж його раніше бачив? Нарешті згадав: він був прапороносцем під час радянських першотравневих демонстрацій. Тоді він помахував червоним ппапо-

Чебрець під кулями

На виїзді з донецьких сіл і селищ приховалися бльокпости, й українські‚ й донецькі. Час від часу від них лунають постріли. Війна війною‚ а Трійця – свято. Любисток‚ чебрець‚ м’ята мусять бути в хаті. Любисток я нарвав під вікном‚ там же й м’яту. А по чебрець пішов на базар. Біля брами стояли молодиці з запашною травою.

– Скільки? – запитую.

– П’ять!

У іншої ціна та сама. Кругова оборона. Не витримую:

– Дівчата, ви що таку високу ціну заламуєте? Виходить за кожне стебельце – гривня. Не забагато?

Одна з молодичок спохмурніла:

– А ви думаєте зараз легко трави збирати? Під кулями?

– Хіба стріляють? Часто?

– По-різному. Буває‚ зайдеш в степ поглибше, а тут стрілянина піднімається. Отоді біжиш до
найближчого ярка, падаєш у нього й молишся Господу Богу, й Матері Божій й усім святим. А, не доведи Боже, снаряд поряд з тобою в канаву ляже. От і порахуй тоді, скільки цей чебрець коштуватиме.

Я без слів витяг гроші з кишені й дав названу нею ціну.

Нові розваги

На бльокпостах постійно чують постріли, то одинокі, то черги. Удень і вночі. Час від часу ревуть мотори бронетранспортерів. Національні ґвардійці живуть‚ хто в машинах, а хто в землянках. Умови, прямо скажемо, спартанські. Грошове забезпечення рядового ґвардійця складає десь до 2‚000 грн. на місяць плюс шість грн. добових. Не розжирієш. Порівняно з ціною життя – сущий „мізер“.

Мешканці навколишніх міст і сіл спочатку придивлялися до своїх нових сусідів, згодом звикли, побачили, що ні „фашистів“, ні „бандерів“ серед них немає. Звичайні хлопці з усієї України. Почали їх підгодовувати городиною, молоком, приносити цигарки. І пішли в хід додаткові послуги. Хочеш постріляти? Будь ласка, 100 гривень – ось тобі автомат і п’ять набоїв. Стріляй хоч чергою, хоч одиночними пострілами. Покататися на бронетранспортері? Збирай мерщій ватагу з семи чоловік, з кожного по три червінця – заводимо двигун і катаємо на здоров’я. А фотографуватися на бронетранспортері чи на танку – то безкоштовно.

Люди і звірі

За кілька годин до бомбардувань коти та собаки починають метушитися. Коти вибігають з хати так рвучко, що іноді збивають з ніг дітей, а то й дорослих господарів. А коли двері в хату зачинені, вистрибують через відкриті фіранки. А далі починають ховатися на відкритій місцевості: у ямах, на деревах, у хащах, у чагарнику, а іноді взагалі, здається, розтають, немов казкові привиди зі сходом сонця. Собаки забиваються під різні прикриття. Один пес, відчуваючи наближення обстрілу, витягав з будки ганчіркову підстилку й перетягував під паркан, де завчасно виривав невелику нору, а після стрілянини знову затягував її в своє „помешкання“.

Коти вискочили з хати й, забігши на город, сховалися в ямки з-під викопаної картоплі. Спочатку обидва залягли в одній ямці, але місця на двох було мало. Більший, рудий кіт, не випустивши пазурів, дав чорному лапою по морді. Той негайно перебрався в сусідню ямку й прикрився картопляним бадиллям. Інший почав лапами заглиблювати своє сховище.

Люди переховувалися від оскаженілого металу в погрібниках і підвалах, прилаштованих під бомбосховища.

Молода жінка з донькою-підлітком метушливо шукала порятунку вже під час бомбардування. Засиділася вдома. Чи то думала пересидіти небезпеку вдома, чи то просто замешкалася. Та обстріл був надто жорстоким. От і довелося тепер квапитися. Кинулася до підвалу у своїй будівлі – там замок. Забігла в сусідній квартал, а там ще гірше: на вході живий щит з жінок.

– Ти не з нашого кварталу, – кричать, – біжи, шукай притулку в своєму.

Але ж бомби!

– Твої проблеми.

– Залиште бодай дитину.

– Самим місця мало. 

Жінка не дослухала, забігла з дитиною під навіс над під’їздом. Обстріл наростав, а вони так і простояли, наче прикрилися фіґовими листочками. Цього разу обійшлося‚ залишилися живими й неушкодженими.

У іншому випадку вагітна молода жінка забігла в бомбосховище з порожніми руками. Не встигла прихопити з собою ні води, ні їжі. Дуже поспішала, адже рятувала не тільки своє життя. Попросила води. Сусіди у сховищі почали відвертатися, ховали очі, робили вигляд, що нічого не чули. Врешті решт, коли молодиця почала втрачати свідомість, одна з товаришок у нещастю змилостивилася й дала зробити кілька ковтків води з своєї пляшки. Благодійниця теж була вагітною.

Жінки у наступі

На невеликому майдані, де зійшлися три вулиці, „еленерівці“ встановлювали великокаліберний міномет й готувалися відкрити з нього вогонь по українських військах, що наступали. Ледь мінометна обслуга підтягла до новітньої мортири міни, як з навколишніх приватних будинків вибігло кілька жінок. Хто з мітлою, хто з макогоном, хто з лопатами й накинулися на „ополченців“ з криком:

– Забирайтеся звідси негайно, негідники! Ви після бою втечете, а ми без даху над головою позалишаємося!

Вояки у камуфляжі розпочали словесну контратаку:

– Ви, баби, самі забирайтеся! Ми ж озброєні, стріляти будемо!
Жінки не злякалися й не розгубилися:

– Стріляйте, – кричали, – стріляйте в матерів своїх. Так ви вб’єте лише нас, зате вціліють наші діти, старі батьки, будинки. Бо якщо ваш міномет мовчатиме, то не буде й стрілянини у відповідь.

До майдану добігали жінки з віддалених будинків. У їхніх руках виднілася все та ж побутова „зброя“. Бойовики не витримали натиску й відступили.

Вихід з оточення

„Увага, танкова колона! Для забезпечення виходу з оточення терміново пробити коридор! Повторюю наказ: терміново пробити коридор!“

Уся техніка була кинута на виконання цього бойового завдання. В оточенні залишився генерал, якого треба вивести з котла. Горіла земля під гусеницями танків, горіли танки, горіли люди. Бронетехніка проривалася з котла, пробиваючи вузький коридор у ворожому зашморгу. Невдовзі в небі з’явився військовий вертоліт. Він наблизився до колони, знизився, прийняв генерала на борт‚ закрутився над бронею й піднісся в небо. Танкісти готові були пробиватися далі, аж раптом пролунала нова команда:

– Усім залогам протягом п’яти хвилин покинути бронетехніку! Повторюю наказ: усім залишити свої бойові машини!

Прихопивши стрілецьку зброю, танкісти вийшли з танка. Але були й такі, хто сподівався пробитися на танках далі. Тим часом пролунала нова команда:

– Усім відійти від бойових машин на 50 кроків!
Почувся сильний глухий вибух. Усі машини були охоплені полум’ям. Горіли й люди, які не виконали наказу.

Моєму знайомому того разу пощастило. Він залишився живим і неушкодженим, вийшов з оточення. Інакше, хто б мені розповів цю історію?

Коментарі закриті.