Декілька тижнів тому провідна паризька газета „Фіґаро“ присвятила знаменитій українці Надії Савченко солідний аналітичний текст, назвавши недавню російську полонянку „напопулярнішим політиком України“. В цілому ж стаття звелася до висновку, що зі своїм приходом у сесійну залю Верховної Ради Н. Савченко як народний депутат внесла у парляментське середовище новий роздор, і ще невідомо, що за цим стоїть – її недостатній політичний досвід, намір стати „над битвою“ з далекосяжною особистою метою чи вкрай тонке маніпулювання нею якихось таємних сил.
На це запитання покищо ніхто не має відповіді, але й в українських засобах масової інформації зя’вляється все більше версій і припущень з приводу деяких висловлювань молодої депутатки, особливо – незрозумілої заяви про її готовність вступити у переговори з тими, з ким переговорів не повинно бути – з бандитами Олександром Захарченком та Ігорем Плотницьким, вождями так званих Донецької і Луганської „народних республік“.
Ця заява Н. Савченко вразила всю національно свідому частину українського суспільста. Бо піти на переговори з сепаратистами-україножерами, на руках яких – кров українських патріотів, означає дати світові привід вважати війну на Донбасі внутрішньоукраїнським конфліктом. Це те, на чому тримається вся антиукраїнська пропаґанда Москви, і в чому Кремль хоче переконати чільних політиків Заходу. Мовляв, ми тут ні при чому, українці мусять між собою порозумітися. Й от, нарешті, знайшлася людина, котра вголос визнала те, чого вперто не хотів визнавати офіційний Київ.
Крім того і гірше того: ті українські журналісти, котрі сумніваються в політичній самостійності Н. Савченко і в чистоті її сумління, успішно виривають з текстів її в’язничних інтерв’ю компрометуючі уривки. Наприклад, вона мала необережність назвати російську аґресію на українському сході „громадянською війною“, а також заперечила, що маляйзійський „Боїнґ“ збили донецькі бойовики-сепаратисти. Навіть прихильні до недавньої полонянки автори дорікають їй хибну „категоризацію“ антиукраїнських сил на Донбасі: Н. Савченко ділить їх на „ідейних ополченців“, бандитів-найманців і російських військовиків, хоч насправді всі вони передусім є вбивцями.
Тобто, іншими словами, виходить, нібито Н. Савченко ллє воду на московський млин. Мало хто відверто відважується на таке припущення, однак, різні автори вдаються до невичерпного історичного матеріялу про багатовікову московську школу вербування аґентів для інтересів імперії. У цьому з Росією ледве чи хтось може змагатися.
Отож не була б Москва собою, якби не використала це своє вміння й у випадку з Н. Савченко. Навіть якщо не йдеться про клясичне завербування, то абсолютно не могло обійтися без цілеспрямованого впливу на її психіку – тим більше, що ця психіка не один раз виказувала нестабільність. Не забуваймо, що Н. Савченко як військова летунка брала участь в іракській війні. Та й на Донбасі не раз дивилася смерті у вічі. До того ж, ще й характер такий у неї – емоційно напружений, вибуховий.
Та навіть якби військова полонянка була з суцільної сталі і всі намагання зламати палку українку розбивалися об непохитний мур її волі, то й тоді московські „специ“ не полишили б наміру хоч у якійсь мірі досягнути свого.
Тому що становище кремлівського володаря дуже кепське: політичну кризу в Україні, організовану й підігрівану п’ятою колоною у Верховній Раді і промосковською аґентурною мережею Віктора Медведчука, відомою під фарисейською назвою „Український вибір“, Кремлеві не вдалося довести до вибуху і позачергових парляментських виборів. Україна вистояла і зміцніла. Російська ж економіка – за крок до розвалу. Москва нервує, шукаючи ефективного способу ошукати Европу та Америку й домогтися скасування санкцій і водночас не збирається відмовлятися від диявольського пляну через Донбас і його реінтеґрацію в український державний простір переорієнтувати політичний курс Києва з европейського напрямку на евроазійський, тобто російський.
У кремлівському мізковому центрі працюють непересічні професіонали, геніяльні маніпулятори людською свідомістю – доктори, академіки. За два роки перебування українки у в’язниці вони, поза всіма сумнівами, застосували до неї не одну випробувану методу розщеплення особистости і потрібного їм запрограмування.
Ймовірно, головний розрахунок московські психологи робили на честолюбство Н. Савченко, навіюючи їй переконаність, що саме вона і тільки вона є тією особливою людиною, котра може привести до припинення війни на сході України. Легко можна уявити, як учені вовки в овечих шкурах співали їй пісні про свою „опозицію“ до Володимира Путіна і його „яструбів“, про те, що і Путін і Петро Порошенко наживаються на війні, а тим часом на ній гинуть найкращі сини обох братніх народів.
Обман цей страшний, страшніший за війну, тому що він веде до поневолення України, з якого вже не буде порятунку. „Мирний“ проєкт Кремля сьогодні вже повним ходом втілюється в Україні – і не лише силами путінської аґентури, не лише свідомими ворогами українства але й усіма несвідомими людьми, котрі все ще не розуміють онтологічної несумісности цих культур і ментальностей – російської і української. Не розуміють, що будь-яке посилення Росії приведе до послаблення, а відтак і до зникнення незалежної української держави.
У цьому контексті й варто далі спостерігати за політичною діяльністю Н. Савченко.