3 березня, 2017

Відроджують пам’ять про генерала УНР 

Генерал Марко Безручко та Головний Отаман Симон Петлюра приймають параду українських військ. Фото 1920 року.

РІВНЕ. – 1938 року, коли у Польщі відзначали 20-річчя відродження польської держави, декілька воєначальників були удостоєно найвищої державної нагороди – ордена „Vіrtutі Міlіtarі“. Серед них був й генерал Армії Української Народної Респбуліки Марко Безручко. Проте, коли справа дійшла до вручення, українець, подякувавши, відмовився прийняти орден і сказав: „Я воював за Україну, а не Польщу!“.

10 лютого у обласному краєзнавчому музеї відбувся круглий стіл, присвячений темі: „Постать генерала Марка Безручка в контексті Української революції 1917-1921 років“.

У Рівному минулого року на честь генерала-хорунжого було відкрито пам’ятну дошку, названо одну з міських вулиць, проведено вечір пам’яті.

Життєвий та бойовий шлях одного з командувачів війська УНР у 1919 році безпосередньо проліг через Рівне. Тут у часі перебування уряду Директорії він став полковником, очолив штаб Корпусу Січових Стрільців, продовжив формування 6-ої Стрілецької Дивізії. Перед боєм за місто, який став для нього черговим переможним, разом з стрільцями він дав клятву на вірність УНР.

Загалом же, як зазначив історик Андрій Жив’юк, М. Безручко, на відміну від окремих політиків та полководців, залишився до кінця відданим ідеалам української незалежности до лютого 1944 року, коли у Варшаві, де він виконував місію військового міністра уряду УНР в екзилі, скінчилося його життя.

Народився М. Безручко 1883 року в містечку Великий Токмак (зараз Запорізької області). Закінчив вчительську семінарію, продовжив навчання в Одеському юнкерському училищі, академії Генерального штабу в Петербурзі. Далі на нього чекала участь у Першій світовій війні, під час якої його призначили начальником штабу піхотної дивізії.

Коли вирішувалася доля не тільки України, а й Польщі, та й загалом всієї Европи, у 1918-1920 роках, М. Безручко разом з іншими військовиками українського походження став на бік свого народу і брав активну участь у створенні української армії. Під час спільного польсько-українського стримання „червоної навали“, 6-ій Стрілецькій Січовій Дивізії армії УНР під командуванням М. Безручка випало стояти на рубежі оборони біля Замостя.

Армія Семена Будьонного, що наступала, мала п’ятикратну перевагу над оборонцями. Натомість М. Безручко і Всеволод Змієнко, котрий був у нього заступником, вибудували надзвичай ефективний оборонний рубіж – глибоко ешелонований, з лініями дротяних загорож, потаємними кулеметними „гніздами“ і з таким розташуванням наявних сил, що давало змогу заманити чисельну армію у пастку.

Маючи величезні втрати, С. Будьонний припинив штурм Замостя й спішно почав відступати на схід. Затримка більшовицьких військ під Замостям виявилася для Червоної армії фатальною. Сама битва під Замостям увійшла в список 18 найбільш видатних переломних битв в світовій історії.

Пам’ятник на могилі Марка Безручка на цвинтарі „Воля“ у Варшаві.

Пам’ятник на могилі Марка Безручка на цвинтарі „Воля“ у Варшаві.

М. Безручко, перебуваючи в Польщі, очолив тамтешній український клюб, був головою Українського Воєнно-Історичного Товариства у Варшаві, редактором та видавцем військово-історичного збірника „За Державність“, керував військовим міністерством уряду УНР в екзилі.

Останній спочинок знайшов у Варшаві, на цвинтарі „Воля“, поряд із могилою свого супутника по бойовому шляху В. Змієнка. Його ім’я почало повертатися славою і шаною – спочатку до родичів, потім до всіх небайдужих, хто шанує історію України.

Коментарі закриті.