Глибоко я вдячна „Свободі“ за постійну увагу до драматично-трагічної долі нашої рідної української мови.
Я з фаху – виховниця молоді, а мова – могутній‚ незамінний чинник виховання‚ чинник не лише інтелектуального‚ але й морального‚ духовного зформування людської особистости.
Зібрала я на цю тему чимало матеріялів останніх десятиліть – бачу‚ що деякі тексти й нині актуальні. Наприклад‚ пісня Едуарда Драча „Віддайте рідну мову“, з котрою українську еміґрацію познайомив вокальний гурт зі Львова „Не журись” ще у 1980-их роках.
Або ж – вірш „Мово моя“ зі збірки поезій „І висіваю зерна у грудні” незнаної широкому загалові поетеси, Катерини Андрощук.
Чули ви про неї? Навряд. Вона жила до 2013 року (тоді були мої останні контакти з нею) далеко від гомінкого світу‚ в малій хатині в селі Кленівка Амвросіївського району на Донеччині. Жила‚ ніби ранньохристиянська черниця-пустинниця. А походила з Волині‚ з краю безсмертної „Лісової пісні“. 16-літньою юначкою стала на службу рідній землі у відділі пропаґанди УПА. Перейшла тернистий шлях підпільника а відтак – мучениці у найсуворіших сибірських концентраках.
Врятована смертю Сталіна, вже тоді одружена з товаришем-упівцем Теодозієм Андрощуком, зазнала „немедових місяців“ скитання по всій Україні, бо ж репресованих не хотіли ніде приписати. Знайшли притулок у Богом забутій Кленівці.
Добропам’ятні друзі-патріоти видали не одну маленьку збірку її віршів. А 2012 року появилася у харківському видавництві „Майдан” ця підсумкова книга її поезій – „І висіваю зерна в грудні”.
На сьогоднішній день доля Катерини Андрощук мені невідома.
У цій книзі поетеса сказала своє могутнє слово про мову. Вже сама назва книжки – глибоко символічна! І вірші в ній – надзвчайно щирі і глибоко самобутні. Тематику можна б поділити (дещо умовно) на такі групи:
Природа, спостережувана і очима‚ і душею упродовж й кожної пори року‚ відважно антропоморфізована:
„Чи чули ви, як розмовляють квіти?
В суєтний день їх важко зрозуміти,
А от в ночі, як все стихає в зморі‚
Вони воістину говорять!“.
Або жалі від імени цілої землі, нарікання на муки, яких заподіює їй модерний поступ людства – так, що навіть „конвалії цезієм дишуть“… І тут – несподівана пуанта (у пуантах авторка особливий майстер!):
„Просила земля сказати,
Що вона– наша Мати!“.
Земля Катерини Андрощук – в першу чергу та рідна й люба‚ за яку воювали відважні сини й дочки України‚ як і сама авторка та її незабутні і невіджалувані друзі:
„Я стану між них постаріла,
Й дерева повищають зростом‚
І будуть шептатися віршем
Про те, як було нам непросто,
І скрипки обірване соло
Відлуннями буде бриніти:
Іванки, Михайли, Миколи…
Стріляли ж у вас – не на вітер!“
І так само проникливо – про рідну мову і її значення в житті кожної порядної‚ справді людяної людини:
Мово моя прехороша,
Мово моя засмічена,
В підневільних відносинах
Мово моя скалічена.
Спольщена і зросійщена,
Прикордонами сплутана,
Всепрощена і не помщена,
Захлинаєшся скрутами.
Нами ти занехаяна,
Нами ти незахищена,
Скільки втрачено, згаяно,
І творінь твоїх знищено…
Не своя в своїй хаті ти,—
Нам чужа популярніша.
Тебе під автоматами
Гнали в світ, де полярніше.
А ти все-таки винесла
З дна рутини озвучений,
Кращий з кращих свій вимисел,
Чужаком не приручений.
То ж співай, моя мовонько!
Кажуть, що ти солов’їна.
Солов’ям хай — дібровонька,
Ти — розбуди Україну!“.
Торонто