КРОПИВНИЦЬКИЙ. – 31 січня у обласній науковій бібліотеці ім. Дмитра Чижевського відбулася презентція книги історика, краєзнавця Василя Даценка „За те, що євреї“.
Родина Бутовецьких з тодішнього Кіровограда стала жертвою Голокосту під час окупації гітлерівцями міста. Спочатку вони забрали батька родини. Матір і сина-підлітка Йосипа переховував сусід Семен Чернов, пізніше вони переселились до Златопільського ґетто, звідки були забрані на розстріл. Юнакові вдалося втекти, але він потрапив до рук нацистів і був вбитий разом з іншими єврейськими дітьми.
Перед втечею Йосип встиг залишити свої записи С. Чернову. Їх закопали на городі і у 1946 році передали родичам хлопця в Одесу. І лише у 1974 році, наводячи порядок на дачі, один з них – Леонід Пупкін знайшов ці записи, які тепер стали документальним свідченням Голокосту (копія їх зберігається у музеї нинішньої синагоги Кропивницького) та частиною книги В. Даценка „За те, що євреї“.
Під час презентації видання вчителька Олександра Бикова-Кулик, яка разом зі своїми учнями досліджувала записи Бутовецького та відомий усьому світові щоденник Анни Франк, зауважила, що їхні думки перегукуються, хоча Йосип робив записи на два роки раніше і у іншій країні.
Емоційним поштовхом до написання цієї книги, за словами автора, стало плюндрування пам’ятника жертвам Голокосту, який з’явився у місті одним з перших в Україні – у 1990 році, а кілька років тому невідомі вандали пошкодили його і залишили непристойні написи. Він встановлений якраз у тому районі, де розпочинались протитанкові рови, у які скидали тіла розстріляних. За приблизними підрахунками у області було вбито близько 12 тис. євреїв.
На місці страт встановлені пам’ятні знаки, як, наприклад, у Гайворонському районі, де кілька років тому такий з’явився з ініціятиви журналіста, редактора газети „Україна-Центр“ Юхима Мармера. У Голованівському районі меморіял звів Леонід Шмаєвич. Але скільки ще ярів та урочищ, де про жертви та злочини пам’ятає уже тільки природа. Та автор книги, який проробив чималу дослідницьку роботу, називає такі місця – Яремів яр, Туріянський яр, Гусарське урочище.
Особливо жахливими були вбивства дітей. Радянська влада вивезла євреїв-спеціялістів, але не зважала на їхні родини. Багато дітей-сиріт було зібрано тоді у Новоукраїнському дитячому будинку. Їх розстріляли в Гусарському урочищі. Трупи дітей з Липовеньківського дитячого затрамбували у силосній ямі. Це зробив Сафарбек Коцоєв, колишній червоноармієць, який, потрапивши в полон, пішов на службу до гітлерівців і виконував таку криваву роботу.
Причому, як зауважив В. Даценко, усі ці злочини німці не документували, і намагалися створити таке враження, що знищення євреїв відбувається з ініціятиви корінного українського населення. Ця цинічна брехня йде на руку Росії, яка й досі не цурається будь-яких міжнаціональних провокацій. Заслоном на їхньому шляху стане документальна книга В. Даценка. Тим більше, що українці – четверті у світі за кількістю Праведників світу‚ які рятували євреїв.