Якби він не помер п’ять років тому, йому б зараз виповнилося 80 років. Навряд чи він виглядав би інакше, ніж за життя. Ну, можливо, був би ще комічніший у своїх коротких, хлопчачих штанцях і куцому піджачку, вічно напівзігнутий, що підкашлює й насилу підбирає правильні слова. Здалеку його фігура виглядала набагато монументальнішою, ніж у його рідній Чехії. Цікава характеристика, яку 1980 року тюремний лікар-психолог дала тодішньому політв’язневі Вацлавові Гавелові: „Екстравертована особистість з високим інтелектом, соціяльно гнучка, яка добре орієнтується у світі сучасних ідей. Вільнодумний ліберал радикального спрямування, схильний до самостійних і неординарних рішень, з багатою фантазією і насиченим внутрішнім життям, здатний чудово формулювати думки… При цьому людина, яку переслідує тривожність, вразливість і невпевненість у собі“. Медичний висновок подає у своїй монографії близький друг і сподвижник Гавела Міхаел Жантовський.
Темою життя В. Гавела були моральні цінності, в повсякденному побуті і в політиці. На початку 1990-их років, коли комуністичне минуле ще не було таким уже минулим, коли досвід тоталітаризму ще нависав над людським існуванням, щойно розкутим, його промови й тексти звучали свіжими й багатозначними. У процесі зміцнення демократичного устрою вони поступово втрачали гостроту й ударність, повільно, але впевнено перетворюючись на порожнє моралізаторство. В. Гавел, як і раніше, картав споживацьку ментальність, установку на міщанський затишок, користолюбну сутність капіталізму, що зароджувався, дріб’язкові суперечки політичних партій і не пропонував натомість нічого вагомого і дієвого. Девіза усього його життя „Правда і любов переможуть брехню і ненависть“ була добра, поки адресувалася до людської природи і мала на увазі ошляхетнення морального обличчя особистости, але всерйоз запропонована як політична програма могла викликати хібащо здивовану посмішку.
Річ у тім, що всі чотири поняття неминущі, як і все метафізичне, і говорити цілком серйозно про остаточну перемогу одного над іншим неможливо, не викликаючи на себе підозру в дещо книжному менталітеті, не дуже пристосованому до життя. В. Гавела взагалі було легко критикувати, і в роки його президентства в Чехії цим не займався хіба що ледачий.
Погляди президента-мислителя, звичайно, еволюціонували. Він, наприклад, починав як переконаний пацифіст і супротивник військових бльоків, що виступав за саморозпуск не тільки Варшавської, але й Північноатлантичної військових організацій, щоб стати під кінець життя „яструбом“, затятим пропаґандистом інтервенціоналізму і автором словосполучення „гуманітарне бомбардування“.
Але у своїй еволюції до ідей правого лібералізму він не дозрів ніколи.
У книжці спогадів „Мистецтво управління державою“ Марґарет Течер, тонкий знавець ідейних течій і проникливий фізіогноміст, дає чеському президентові таку характеристику: „Не може бути ніяких сумнівів у тому, що Гавел – антикомуніст. Але він людина лівих переконань, і це визначає його погляд на світ“. У цьому ключ до його численних помилок і джерел суперечностей, які переслідували його як мислителя. Невипадково у своїй епохальній полеміці з чудовим письменником Міляном Кундерою навколо його есею „Викрадення Европи“ В. Гавел відкидає трактування Росії як Азіопи, тупого аґресора, що вирвав Чехію з її природного цивілізаційного контексту. Своє кредо щодо незручного східнього сусіда він висловив у першому ж після Оксамитової революції виступі в американському Конґресі: „Якщо хочете допомогти нам, допоможіть спочатку Росії“. Це, може, і глибоко, але недостатньо реалістично: Росія не той мініятюрний всесвіт, якому можна допомогти збоку.
Будучи лівим інтелектуалом, В. Гавел часто потрапляв у логічні пастки. З одного боку, він ісповідував культ президента-визволителя Томаша Масарика, який першим зформулював „чеську ідею“, що була закладена в фундамент національної держави, цінував традиції антиавстрійського і антифашистського опору та специфічну ідеологію „сокольства“ – всенародного спортивного руху. З іншого – він просував принцип світового громадянства, державу вважав безнадійно застарілим інститутом і атрибутом минулого, був прихильником беззастережного і нічим не обмеженого передання всіх ознак державного суверенітету наднаціональним органам управління, якомусь „світовому урядові“.
З одного боку, В. Гавел був беззаперечним борцем за свободу й демократію, з іншого – його уявлення про демократію були вельми своєрідними й містили в собі крайню недовіру до політичних партій і представницького парляментаризму, а проповідь „громадянського суспільства“ видавала симпатії до корпоративістської моделі.
З одного боку, він любив поговорити про високу моральність і духовність, з іншого – беззастережно підтримував ліволіберальні течії в усіх сферах суспільного життя. Там, де в суспільстві виникали ідейні суперечки, В. Гавел інтуїтивно ставав на бік тих, хто просував принципи постмодерністського морального релятивізму. Християнські моральні основи, самоцінність сім’ї, патріотизм – ці поняття були йому безмежно далекі. Його світогляд ґрунтувався на плавучих пісках абстрактного гуманізму, мультикультуралізму, космополітизму. Традиційну сім’ю він зневажливо називав „телятником“, де від злучки бика з коровою неодмінно очікують „телят на забій, на м’ясо“. Останніми роками життя В. Гавел захопився кліматичним алярмізмом і всіляко допомагав партії зелених, але, як і в усіх інших випадках, його підтримка виявилася, за його влучним висловом, „поцілунком смерти“.
З одного боку, в житті він був переконаним пацифістом, гуманістом і захисником прав людини. З іншого – це ніколи не заважало йому виступати за всі форми військового втручання Заходу в найбільш заплутані сектантсько-племінні конфлікти.
Іноді доводиться зустрічатися з підступною інтерпретацією новітньої історії Чехії, де В. Гавел подається як хитродупий інтриґан, одержимий однією, але палкою пристрастю – прагненням влади. Усім своїм життям він начебто лише підгноював ґрунт для того, щоб дістатися до влади і оволодіти нею. Потаємний сенс такої форми питання – прагнення видалити з історії пам’ять про те, що були люди, готові пожертвувати власною свободою в ім’я свободи й справедливости для всіх. В. Гавел, врешті, відсидів загалом майже п’ять років за свою діяльність в Комітеті захисту несправедливо переслідуваних.
Сама готовність жертвувати власним добробутом в ім’я вищих загальнолюдських цінностей відрізняє західню цивілізацію від усіх інших. Так, у будь-якому разі, розумів її В. Гавел і, можливо, з всіма його помилками, саме завдяки йому Захід визнав право посткомуністичних країн Центральної Европи стати його невід’ємною частиною.
В. Гавел ніколи не був статичною, незмінною величиною. Одним він був у 1960-их роках, іншим – у часи Хартії, третім – у період Оксамитової революції, четвертим – у роки президентства, і зовсім не схожим на всіх разом узятих після виходу на пенсію, коли він підсумовував прожите, писав останню п’єсу і знімав свій перший і останній фільм. Одні сьогодні бачать у ньому демона, відповідального за всі недоліки реального капіталізму, для інших він залишився кумиром, пам’ятником, вилитим у бронзі, що визволив нас від втіх реального соціялізму. Помиляються і ті, й інші. В. Гавел геть не був чорно-білою постаттю, і бачити його в чорно-білих кольорах – значить спрощувати складне явище.
В. Гавел пішов в історію: те, що зіпсував, він уже не виправить, своєї правоти вже не доведе. Одне зрозуміло: він був повнокровним політиком з м’яса й кісток, своїми ідеями він жив і завжди був готовий оплатити за переконання найбільший рахунок. У ньому була та правдивість, якої так убивчо бракує наступникам В. Гавела на президентській посаді. А з іншого боку, в ньому не було того нескінченного цинізму, без якого нібито політика сьогодні неможлива. Він жив – не брехав, не блазнював, не вдавав.
Мені часто доводилося не погоджуватися з ним – в особистих суперечках і в газетних полеміках. Але сьогодні ввечері я з задоволенням загублюся в натовпі на Вацлавській площі – сподіваюся, численному – одним з тих, хто прийде відзначити його річницю. І показати, що є ще попит на живих людей у політиці.
Радіо „Свобода“‚ 5 жовтня
Юхим Фіштейн – міжнародний оглядач Радіо „Свобода“.