Коли я приїхав до Миргороду, то передовсім пішов фотографувати славнозвісну „мигородську калюжу“, яку прославив Микола Гоголь у повісті „Як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем“. Виявилося, що миргородська калюжа – це ставок в центрі міста, неподалік від Успенської церкви. Відкрили його до відзначення 200-річчя від дня народження М. Гоголя, 1 квітня 2009 року.
Зараз це міський парк з скульптурними композиціями та пам’ятником М. Гоголю. Інші скульптури – це персонажі його творів. Тут можна побачити Івана Івановича та Івана Никифоровича, а також Хлестакова, коваля Вакулу з Оксаною, і, звичайно, Солоху та пузатого Пацюка. Автор композиції – скульптор Дмитро Коршунов.
Солоха та дяк в мішку.
Ставок не пересихає в спекотну літню пору, отримуючи живлення з підземних водяних ключів. У ньому плавають лебеді, а взимку він не замерзає, підкреслюючи цим незвичайність своєї води.
Історію ставка дослідила місцевий краєзнавець Людмила Розсоха. У 1780-их роках‚ коли готувалась відома подорож імператриці Катерини ІІ на південь, центральна частина сучасної вулиці Гоголя була нашвидкоруч забрукована і одержала офіційну назву Катерининський тракт. Відтоді й почалася боротьба миргородців з калюжею серед міста.
Про цю боротьбу розповіла Єфросинія Соколовська у своїх спогадах про Опанаса Сластьона, художника, етнографа і громадського діяча, викладача Миргородської художньо-промислової школи.
У ХІХ ст. головною вулицею міста була Сорочинська, вздовж якої і пролягала ця дивовижна калюжа, з численними рукавами, порослими осокою й ряскою. У деякі роки калюжа затоплювала увесь сучасний центр міста. Калюжа утворювалась під час весняного паводку від стику з річкою. Влітку, коли вода спадала, ту калюжу відділяли від річки підвищення, і застояна вода надовго залишалась широким розливом у центрі міста, докучаючи миргородцям смородом, кваканням жаб і комарами.
Іван Іванович та Іван Никифорович. (Фото: Олександер Костирко)
У 1900 році до Миргорода в гості до О. Сластьона приїхав письменник Володимир Короленко. У друзів, які були закохані в Миргород, виникла ідея позбутися калюжі. Обидва діячі зустрілися з літніми миргородцями і довідалися, що багато років тому, очевидно на місці стику калюжі з річкою Хоролом був водяний млин. У цій водоймі накопичувалась вода.
Миргородська громада підтримала ідею щодо ліквідації калюжі. Не залишилась байдужою й міська управа, яка виділила фонди для підняття лівого берега Хоролу в тому місці, де калюжа з’єднувалася з річкою. Утворилась група добровольців для осушення калюжі.
Восени, коли рукави водойми підсохли, через них було прокладено гатку. Калюжа значно зменшилась у розмірі. Колишні її рукави поступово висохли і це дало додаткові площі для забудови. Поверх гатки проклали ширшу дорогу, яка вела до входу в собор. Учнів художньо-промислової школи обсадили цю дорогу стрункими тополями.
Калюжу поступово все більше засипали, вирівнювали. Центр міста дуже перемінився на краще. А коли було знайдено мінеральну воду, Миргород став перетворюватися на курорт.
10 серпня 1916 року міська дума ухвалила делеґувати до Києва лікарів Івана Зубковського й завідувача курорту Володимира Марковича з клопотанням про виділення безвідсоткової позики на 15 років для поліпшення Гоголівської вулиці, осушення низьких місць у Миргороді й захисту від затоплення околиць. Замість міського звалища було посаджено чудовий парк – понад 2,000 дерев і кущів. А в 1920-их роках узялися за болотистий пустир з малярійними комарами. Його було засипано й вирівняно, що дало площу для житлових будинків.
Отак „миргородська калюжа“ стала міським парком.