16 січня, 2016

Біля тимчасового хреста

Хрест на могилі Ростислава Василенка. (Фото: Левко Хмельковський)

Невеликий тимчасовий хрест оберігає місце поховання на цвинтарі св. Андрія в Савт-Бавнд-Бруку, Ню-Джерзі, Заслуженого артиста України Ростислава Василенка, людини складної долі і великого таланту, майстра художнього слова, режисера, який спочив 30 березня 2010 року. Він був членом Об’єднання Мистців Української Сцени, Асоціяції директорів, що опікується пенсіонерами Отави, Почесним членом Спілки театральних діячів України, відзначений медалями і дипломами державних та культурницьких інституцій. Серед нагород – „Будівничий України“ від „Просвіти“, „Єднання у співпраці“ від товариства „Україна-Світ“.

Р. Василенко народився 27 червня 1920 року в Києві. Його батько, лікар-терапевт Микола Лебеда, в той час був мобілізований у Добровольчу армію Антона Денікіна, і дід по матері, щоб не наразити родину на більшовицьке знищення, при хрещенні записав хлопчика на своє прізвище.

Перед початком Другої світової війни Р. Василенко встиг закінчити акторську студію при Київському театрі ім. Івана Франка. Далі була праця в Полтавському театрі ім. Миколи Гоголя, звідки він зміг повернутися до Києва уже за німецької окупації. Працював у Театрі клясичного водевілю, доки не опинився у таборі переміщених осіб у Реґенсбурзі.

Р. Василенко працював (і це було високим визнанням його здібностей) в Ансамблі Українських Артистів під керівництвом Володимира Блавацького. У березні 1949 року еміґрував до Австралії, а через дев’ять років – до Канади.

Про Австралію писав Р. Василенко у споминах: „Мене призначили на працю при відділі міської каналізації, а дружину – до будинку тихопомішаних. Моїм обов’язком було варити смолу у величезному котлі“.

В Аделаїді Р. Василенко вдень був вагоноводом трамваїв, водієм двоповерхових автобусів і тролейбусів, машиністом електропотягів і чекав вечірнього часу, щоб віддатися чарам мистецтва в Українському Театрі Малих Форм, створеному групою мистців з його активною участю. Р. Василенко шукав твір про щойно пережиту війну і вийшов на твори письменника і драматурга Івана Багряного. У січні 1951 року була блискуче зіграна прем’єра „Розгрому“ (інсценівку за романом І. Багряного зробив Р. Василенко).

„В цьому творі, – занотував режисер, – показано інтелектуальну вищість української людини, яка в полеміці перемагає фельдкоменданта і, граючи з ним в шахи „на честь Німеччини“, виграє у нього всі вирішальні партії“. Розстріляна, вона лишається безсмертною, мов душа цілого покоління.

Через два роки українська Аделаїда побачила виставу, створену Р. Василенком за ориґінальною п’єсою І. Багряного „Морітурі“. Режисер не побоявся досить-таки ускладненого сюжету з його філософським трактуванням двох політичних ідей – марксизму і незалежної України. І знову – успіх!

Маленька сцена, на якій ішли ці вистави, творила історичну справу. Р. Василенко ставив вистави, багато грав як актор і в Канаді, де здобув вищу педагогічну освіту та уславився як взірцевий викладач і директор школи. Його рецитації, академії художнього слова увійшли в історію сцени української діяспори. У листопаді 2002 року, в Києві, відзначили мистця почесним званням Заслуженого артиста України.

І все ж, здається, ніщо не перекриває сміливого відкриття режисером для драматичного мистецтва творчости І. Багряного. Ті вистави належать до найвидатніших зразків театру українського закордоння. „Це був справжній подвиг, – писали „Українські Вісті“, – і значення його важко переоцінити“.

Роля Р. Василенка у театральному мистецтві пригадується біля тимчасового хреста на його могилі. Хрест не стоятиме довго, а слава буде вічною.

Валерій Гайдабура – український мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства, Заслужений діяч мистецтв України, Київ.

Напишіть відгук