Після тривалої політичної кризи Україна входить у нормальну колію життя. Европа і США висловили довіру новому українському урядові. Деякі знаки мають свідчити‚ що відтепер реформування відбуватиметься швидше й ефективніше. Наприклад‚ те‚ що Президента Петра Порошенка в уряді Володимира Гройсмана представляє знаменитий польський реформатор Лєшек Бальцерович‚ а радником прем’єра є не менш відомий економіст зі Словаччини Іван Міклош.
Щодо українського суспільства‚ то воно – не більше‚ але й не менше – досить толерантне до нового уряду і дає йому певний час для тих найважливіших позитивних змін‚ які люди мають відчути у своєму повсякденному бутті і які вже почалися.
Бо хоч як би там не було з попереднім складом Кабінету міністрів‚ як би не гальмувалися корисні законопроєкти у парляменті‚ досі‚ на жаль‚ контрольованому олігархічними групами‚ післяреволюційна Україна має на своєму конті низку досягнень‚ починаючи від фундаментального – підписання Угоди про асоціяцію з Европейським Союзом.
Очевидним вислідом реформування України є значно більша енерґетична незалежність; зменшення дефіциту державного бюджету; запровадження відкритих електронних реєстрів усього майна кожного громадянина країни. Активно реформується державна служба‚ вже зменшено кількість державних органів; тривають спроби спростити систему податків і послабити їхній тиск на мале і середнє підприємництво; розпочато дереґуляцію‚ тобто ґрунтовну перебудову бюрократично-корумпованої системи дозволів і ліцензій‚ хоч покищо зберігається ще понад тисячу „допотопних“ процедур щодо всяких дозволів.
Але найбільшим досягненням України‚ значення якого неможливо переоцінити‚ є всенародна згуртованість і здатність до самоорганізації та самопожертви‚ виявлені у збройному опорові російським аґресорам.
Отож можна сказати‚ що нині Україна перебуває на тому двозначному оціночному порозі‚ коли одні на неї дивляться щиро захоплено‚ а інші – не менш щиро критично.
Відповідно й новий уряд дістав два спадки – темний і світлий.
Згідно з визначенням „Heritage Foundation“‚ Україна посідає аж 162-ге місце в рейтинґові економічної свободи‚ а в не менш важливому рейтинґові захисту прав власности – 109-те місце. І залишається найкорумпованішою країною в Европі.
Однак‚ разом з цим новий уряд‚ як жоден з його попередників‚ а може‚ й жоден европейський уряд‚ має можливість спертися на молоде‚ але надзвичайно потужне громадянське суспільство.
Можливість чи обов’язок – нехай це залишиться риторичним запитанням. Сутність громадянського суспільства якраз у тому й полягає‚ що воно не повинно чекати‚ коли влада запросить його до впливу в державі. Не запросить.
Цей вплив воно має здобути практичною діяльністю‚ передусім – зрушенням свідомости всього суспільства. Річ у тім‚ що жодна влада‚ а тим більше в постсовєтській і постянуковичівській Україні‚ не боїться навіть найактивнішої частини громадян‚ бо ж вони складають якісь нестрашні 2-3 відс.‚ нехай навіть 5 відс. населення.
Для якісних змін потрібна критична маса активних українців. 2-3 відс. зрілого‚ відповідального прошарку ні на що не спроможуться‚ якщо всі свої сили витрачатимуть на протистояння з владою – з законною‚ обраною тим самим народом. Хіба що черговою революцією знову знову повалювати верхівку‚ запроваджувати диктатуру і скасовувати загальні вибори. Проте з історії відомо‚ що в організмі української нації – добре це чи недобре – відсутні диктаторські гени.
Тому вихід один – до громадських державотворчих організацій‚ рухів і проєктів залучати все ширші маси з народу‚ щоб врешті-решт він піднявся на рівень самоуправління. Лише тоді загальні вибори дадуть інші результати‚ ніж дотепер‚ лише тоді можна очікувати швидкого розвитку українського суспільства.
Це розуміння приходить все ясніше‚ і на цьому тлі врешті відпаде потреба в кількох сотнях безрезультативних партій і партійок.
„Українському громадянському суспільству не треба йти у владу поодинці і там розчинятися у різних політичних силах‚ а треба творити власну суб’єктність“‚ – каже керівник Першого добровольчого шпиталю ім. Пирогова‚ член ради Громадського об’єднання „Конституційний конвент“ Генадій Друзенко.
І ця думка неминуче стане тривкою тенденцією внутрішнього розвитку української держави.