Правими бути складно. Радикалізм правих лякає людей, тому фінансова і політична підтримка їх дій мінімальна. Але у критичний момент саме праві здійснюють вчинки, які різко пришвидшують процес політичної еволюції суспільства, перетворюючи його в революцію. Революція – це як операція для хворого. Потрібно все зробити, щоб її уникнути, але коли виникає загроза життю, то відмова від неї рівноцінна втраті самого життя. Революція 2013-2014 року в Україні означала битву за цивілізаційний вибір України: інтеґрування в европейську цивілізацію, чи повернення до марґінальної північноазійської цивілізації, частиною якої ми вже були, з її нескінченими війнами і голодоморами, з її цілеспрямованим фізичним винищенням саме українського етносу, що тривав усе ХХ ст.
Разом з тим, праві – улюблений об’єкт спецслужб, оскільки при вмілому втручанні завжди можна спрямувати їхні дії не на користь суспільству. Гадаю, всі звернули увагу, що деякі праві організації Европи підтримують дії Московії з розхитування ситуації в Україні і в Европі. Як у „потрібний“ момент мобілізувались певні праві організації Польщі у галасливій кампанії з дискредитації України і українців. „Смерть українцям!“, – кричали деякі з поляків під час нещодавньої маніфестації в Перемишлі.
Пам’ятаю свої перші враження від дій правих в Одесі. Це була, мабуть, весна 1990 року. У Дюківському парку відбувалося чергове масове зібрання. Оратори традиційно лаяли владу, аж раптом посеред натовпу хтось підняв український прапор. На той час це було нечуване зухвальство. Прапор майорів над натовпом буквально лічені секунди. Якісь дужі молодики вирвали його з рук прапороносця і на очах у натовпу пошматували.
Зібрання знову відновилося. Люди різного віку посеред натовпу взявшись за руки‚ створили велике коло. В його центрі знову з’явилась людина з високо піднятим українським прапором у руках. Хлопці, що пошматували попередній прапор, кинулись і до другого, але натовп їм це вже не дозволив. Так до кінця мітинґу і майорів над людьми синьо-жовтий український прапор, нагадуючи його героїчну історію. Після мітинґу я затримався на майдані‚ бо мою увагу привернув полковник міліції, навпроти якого півколом стояли з десяток молодиків – тих самих, що шматували прапор. Підійшовши ближче я зрозумів, що вони аналізували інцидент з прапором. Це були слухачі Одеської школи міліції. Так влада поборювала український націоналізм на самих початках його відкритих проявів.
В середині 1990-их років перевага надавалась вже вкиданню в засоби масової інформації завідомо неправдивої інформації про націоналістів в Одесі. Містом ширились чутки про можливі єврейські погроми, що готуються „клятими націоналістами“.
Чимало подібних випадків в Одесі пригадалися мені, коли я прочитав у засобах масової інформації про скандування в Перемишлі: „Смерть українцям!“. Не поспішаймо з висновками. У українців і поляків є лише одна альтернатива: або разом загинути як нації, або разом перемогти. Права ідея набуває небаченої додаткової сили в світі, коли виходить за державні кордони і вже не роз’єднує, а об’єднує народи. Німецький націонал-соціялізм був ідеологією не тільки для німців але і для багатьох інших народів Европи, тому він становив таку колосальну загрозу для іншого світу, тому боротьба з ним не припиняється і досі. На відміну від нього, італійський фашизм ніколи не виходив за рамки Італії, тому про нього вже майже забули і ніхто не дорікає італійцям за їх націоналістичне минуле.
Політичне життя в Україні започаткували дві громадські організації: Товариство української мови ім. Тараса Шевченка і „Меморіял“, що виникли на початку 1989 року. Меморіял в Одесі так і не вийшов за межі інтеліґентського гуртка, а Товариство української мови, знане в Одесі як „Південна громада“ була на початках доволі масовою організацією. Вона і стала основою для творення, десь через пів року, нової масовішої організації – Народного руху України (НРУ). Остання організація, що ставила перед собою політичну мету – приходу до влади, була привабливішою для людей різних національностей.
Часи політичних і економічних катаклізмів завжди породжують у багатьох людей спокусу швидкого успіху, наприклад, розбагатіти або дістатись влади і тоді розбагатіти. Декому це вдавалось. Багатьом хотілось щось очолити: посада, печатка, право підпису на якихось паперах. За це варто було позмагатись. Кількість співголів в Одеському Народному русі досягло 11 осіб. Вони вже не вміщувались у президії. Але потік бажаючих щось очолити не зменшувався. Тоді на базі Народного руху почали творитись нові партії з посадами і печатками. Республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Селянська партія. Виникли аж чотири відверто націоналістичні партії: Конґрес українських націоналісті (КУН) – Бандерівці, Організація українських націоналістів (ОУН) – Мельниківці, ОУН в Україні – невідомо хто, Українська національна асамблея (УНА-УНСО). Нарешті на початку 1992 року на третьому з’їзді НРУ було прийняте абсолютно правильне рішення про перехід НРУ з статусу громадської організації у статус партії. Це вже передбачало і чітку відповідальну керівну вертикаль, і встановлене членство.
В реаліях Одеси життєвими у 1990-ті роки виявились дві партії: НРУ і КУН. Більшість провідників нових партій не розуміли, що не посада голови дає владу над людьми, а вміння реалізовувати їх цінності або, принаймні, інтереси, врешті, вміння працювати і керувати людьми. Як тільки люди відчувають, що ти починаєш працювати на себе, вони полишають тебе і твоя влада над ними закінчується. А без людей печатка нічого не варта.
Грав ролю і вік людей. Пам’ятаю, як я був здивований, побачивши на одному з зібрань Південної громади свого колишнього студента Олексу Болдирєва. Навчання на факультеті низькотемпературної техніки, п’ятірка з математики, яку я викладав, диплом з відзнакою і кандидатська дисертація з історії України. Такою була ця людина. Я ще більше здивувався, коли пізніше побачив його на зібранні членів УНА-УНСО вже як ідеолог. Ми підтримували з ним приязні стосунки протягом усього його короткого життя. Йому ще не було і 40 років, коли він помер від інсульту. Такі речі, як бути прикутим кайданками до батареї опалення і спостерігати за обшуком у власній оселі не проходять без наслідків для здоров’я. Після себе він залишив п’ять чудових книжок, одну з них англійською мовою. Він започаткував рух, який зараз набирає дедалі більшої сил, за відновлення справжньої історії міста Одеси – „Одесі-600“. Тільки такі непересічні люди мали тоді справжній авторитет у громади.
Я був набагато старший за Олексу. В 1992 році, маючи 43 роки, захистив докторську дисертацію з теоретичної фізики і мав непогані перспективи на подальше професійне життя. Мій вік і соціяльний стан не дозволяли мені позиціонуватися занадто вправо. Я зупинив свій вибір на НРУ, зокрема і тому, що приймав активну ролю в деяких його важливих заходах. Мені подобалось також, що ініціятором створення НРУ була Спілка письменників України і її знані представники: Іван Драч, Дмитро Павличко і багато інших. На початку 1992 року я зареєструвався членом цієї партії, як тільки така реєстрація почалась, не маючи навіть думки про входження в керівництво організацією.
Але сталося не так‚ як гадалося. У квітні 1994 року я вже виконував обов’язки голови обласної організації НРУ. Одеська організація явно переживала не найкращі часи. У неї забрали бюро і вона притулилась у занедбаному підсобному приміщенні Українського культурного центру. З 11 колишніх співголів не залишилось жодного. Напередодні мого приходу було звільнено голову управи, єдину оплачувану особу у складі організації. Це була досвідчена людина (полковник у відставці), що деякий час працювала на цій посаді і мала досвід організаційної роботи. Мені не перейшов у спадок жодний канал фінансування організації. Централізованого фінансування також не було.
Як я дізнався років через три, важливим спонзором організації була праправнучка українського гетьмана Івана Брюховецького, що мала значний бізнес в Одесі. Але якраз весною 1994 року хтось кинув ґранату в її бюро. Налякана жінка продала свій бізнес і виїхала з Одеси. Архіви організації зникли. Попередній голова нібито передав їх кудись на зберігання. Я думаю‚ в СБУ. Не було навіть списку членів організації і жодного українського прапора. Лише менше сотні недбало заповнених облікових карток на членів партії, половина з яких вже механічно вибули з неї. Але не все було так погано. Залишився невеликий колектив гарних людей – провід обласної організації:
Микола Осадчук, професор, доктор технічних наук, мав багаторічний досвід керівництва катедрою і факультетом в Одеській національній академії харчових технологій. Анатолій Чумак, професор, доктор історичних наук, також мав багаторічний досвід керівництва катедрою і працював в тій же академії. Авенір Уйомов, професор, доктор філософських наук, якого я знав ще за роки навчання на фізичному факультеті Одеського національного університету, а Радянський Союз знав його як видатного науковця. Вже тоді він був відомий своїм вільнодумством і через це змушений був залишити університет. Було ще багато гарних і освічених людей: лікарі, інженери, кандидати наук. Без щирої підтримки членів проводу моя спроба налагодити роботу організації відразу зазнала б краху.
Більшість цих гарних людей чекали від мене доленосних рішень, а я сам потребував від них елементарних порад з організаційної роботи, фінансування організації, юридичних питань, інформації про людей міста і области. Зазначені вище професори годилися мені в батьки і були єдиними людьми, що дійсно розуміли мої проблеми. Саме завдяки їм я швидко набував досвіду. Це був мій перший досвід керівної роботи у житті, що став надзвичайно корисним у подальшій професійній кар’єрі: завідувача катедри, декана, вченого секретаря, проректора академії холоду. Уже давно немає серед живих моїх шановних наставників але вдячну пам’ять про них я зберігатиму решту свого життя.
Дещо скандальний образ організації почав змінюватися на позитивніший. Ми почали видавати газету „Рух“, ретельно продумувати і проводити різні політичні акції. Серед нас було кому виступити і на радіо, і на телебаченні, дати продумане інтерв’ю засобам масової інформації. Поступово до нас стали повертатись колишні активісти, відновився зв’язок з осередками партії в області, почався притік нових членів. З’явився ряд дуже активних особистостей, але це вже були люди швидше інтересів, ніж цінностей. Ми отримали цілком задовільне приміщення для партійного бюра. Завжди було важко з грошима. Організація існувала в умовах суворої фінансової дієти.
За два роки список членів партії налічував вже 340 осіб. Мертві душі мене не цікавили. Якщо людина вступала в партію, то вона мусила приймати участь у всіх її заходах. Більшість людей, що розійшлися по інших партіях, так і не спромоглася створити власне виразне політичне обличчя. Вони не проводили власних публічних акцій, а звичайно приймали участь у наших, відчуваючи, що ми діємо правильно і вміємо це робити. Реально на міжпартійній основі я співпрацював лише з КУН. Отже, кадри вирішують долю ідеологічної політичної сили більше, ніж інші чинники.
Посада голови обласної організації вимагала від мене надзусиль. Вона відбирала час від моєї основної роботи, за рахунок якої я власне і жив: наукові статті, монографії, навчальні посібники, участь у конкурсах на отримання ґрантів і їх освоєння, не кажучи вже про буденну і доволі виснажливу викладацьку роботу. Я спалював свічку свого життя відразу з двох кінців. Словом, я привів організацію у цілком пристойний стан і вирішив передати справу в інші руки, залишаючись в проводі організації. Моїх наступників виявилось відразу двоє. В міру сил я їм допомагав, плянуючи і, навіть, організуючи деякі принципово важливі акції.
Яке завдання правих сил я зрозумів у ті роки? Це, по-перше, монопольний контроль вулиці. Для цього публічні акції мають відбуватись з реґулярністю природних явищ – як повний місяць на небі‚ і для цього не потрібно аж так багато людей. По-друге, – це постійна присутність у засобах масової інформації. Аксіомою є: акція відбулась лише у разі, якщо вона набула розголосу. Для цього слід працювати з засобами масової інформації. По-третє, з членами партії і прихильниками потрібно постійно проводити ідеологічний вишкіл.
З цією метою у нас діяли два культурологічних семінари, так ми їх називали. З цією ж метою щотижня у певний час я зустрічався з рядовими членами партії. І ще, слід пам’ятати, що ви не одні. За вами уважно наглядають. Можливо навіть деякі ваші активні члени, є джерелами витоку важливої партійної інформації, або аґентами впливу на діяльність партії з боку сторонніх організацій. Чим радикальніша організація, чим непрозоріша її діяльність, тим вища ймовірність існування поряд з вами таких людей. Враховуючи це, складна історія нашого націоналістичного підпілля середини ХХ ст. виглядає не такою вже і заплутаною.
В наш швидкозмінний час навіть ідеологічна партійна сила не живе довше, ніж її харизматичні засновники. НРУ втратив силу, фактично, після вбивства В’ячеслава Чорновола.
Україна може відбутись лише як національна держава. Тільки права ідея здатна вивести її на шлях могутности і процвітання. І так скрізь у світі. Праві сили завжди сприяють розбудові власних націй і держав. Ліві – лише їх послаблюють. Газ і гальмо, праві і ліві – дві складові життя людства. Вражаючий поступ у розвитку суспільства відбувається лише тому, що педаль газу вживається частіше за педаль гальма. Вмілий водій завжди тримає праву ногу на педалі газу під час їзди і лише зрідка використовує педаль гальма.
Республіканці і демократи у Сполучених Штатах, консерватори і лейбористи у Великій Британії, християнські демократи і соціял-демократи у Німеччині – скрізь один і той самий біполярний світ. Звертаю увагу, що в усіх названих стратегічно важливих для України країнах при владі знаходяться праві партії. У Польщі при владі є права партія „Право і справедливість“. Цікаво, що і її основним опонентом на останніх виборах була інша права партія „Громадянська плятформа“.
Це створює сприятливі зовнішні умови для консолідації правих сил в Україні. Відхід від криміналу і популізму у політиці, створення потужної правої сили, озброєної ідеологічно нашою творчою інтелігенцією і підкріпленою матеріяльно нашою буржуазією – такий неминучий поступ українського суспільства. А покищо маємо лише окремі сеґменти з неперервного правого політичного спектру. Проте заслуги наших правих перед Україною величезні. Досить лише згадати, що вони першими стали на захист країни від російської аґресії. Це і є їх покликання. Страшно собі уявити, де б проходила лінія фронту, якби не вони. Щасти вам, бо ви праві і за вами майбутнє.
Валерій Швець – доктор фізико-математичних наук‚ професор Одеського Національного університету.