Маємо поважний привід порадіти за Україну: 6 квітня Европейський парлямент скасував візовий режим для українських громадян. Схиблений на антиукраїнстві Кремль задіяв усіх своїх крайньоправих і крайньолівих прихильників‚ усю аґентуру в европейських країнах‚ аби цього не сталося. Тим часом голосування можна вважати тріюмфальним: „безвіз“ для України підтримав 521 евродепутат‚ тільки 75 виявилися „проти“ і 36 утрималися.
До цього моменту Україна йшла 11 років‚ починаючи від часів президентства Віктора Ющенка. Вже в 2008 році візовий режим було спрощено для багатьох категорій українців. П’ятирічні візи могли отримувати журналісти‚ підприємці‚ члени офіційних делеґацій‚ родичі тих українців‚ котрі вже мали право на постійне мешкання в Европі. Однорічні візи діставали діячі науки‚ культури‚ учасники різних обмінних програм. При цьому для пенсіонерів‚ дітей віком до 18 років‚ студентів і спортсменів за візу не треба було платити.
Навіть за президентства Віктора Януковича рух України до безвізового режиму не припинився. У квітні 2011 року українська влада ухвалила Національну стратегію з виконання Пляну щодо візової лібералізації. Однак‚ наприкінці того ж року взаємини між Україною і Европейським Союзом почали погіршуватися‚ зокрема з причини політичної розправи над колишнім українським Прем’єр-міністром Юлією Тимошенко і колишнім Міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком‚ котрі опинилися за тюремними ґратами. Европейські провідники дали знати В. Януковичеві‚ що дальша доля Угоди про асоціяцію і безвізовий режим залежатиме від стану демократії в Україні.
А стан цей‚ тяжкий‚ нестерпний‚ засвідчила Революція Гідности.
З пореволюційною владою прийшли нові надії на безвізовий режим України з ЕС. Переконливим кроком до цього здавалося підписання у березні 2014 року політичної частини Угоди про асоціяцію України та Европейського Союзу. Президент Петро Порошенко запевнив‚ що вже від січня 2015 року українці їздитимуть до Европи без віз. Відтак нові обіцянки пересували дату все далі – на квітень-травень‚ на січень 2016 року‚ на листопад 2016 року‚ і знов на січень 2017 року. Це зволікання – явна несправедливість щодо України‚ котра скасувала візи для европейців ще у 2005 році.
Й аж 9 березня цього року Комітет Европарпяменту з громадянських свобод схвалив безвізовий режим з Україною‚ що уможливило голосування 6 квітня.
Що це означатиме на практиці? Дещо інше‚ ніж ми собі уявляємо. В кожному разі‚ не йдеться про те‚ що можна їхати‚ куди хто хоче‚ коли хто хоче і на стільки часу‚ як хто хоче.
По-перше‚ віза видаватиметься тільки на 90 днів протягом кожного року. По-друге‚ „безвіз“ не стосуватиметься Великої Британії та Ірляндії. Але можна їхати до всіх інших країн ЕС і також до Швайцарії‚ Норвегії‚ Ісляндії та Ліхтенштайну‚ котрі хоч і не є членами Европейського Союзу‚ однак‚ належать до так званої „шенґенської зони“.
Для подорожі треба при собі мати: біометричний закордонний пашпорт‚ щонайменші 50 дол. на кожну добу перебування‚ запрошення від родичів чи знайомих‚ полісу медичного запезпечення‚ полісу у випадку подорожі автом‚ зворотний квиток – як підтвердження наміру повернутися в Україну.
Безвізовий режим не надає українцям права працювати у країнах Европейського Союзу.
На тлі таких суворих вимог можна‚ мабуть‚ здвигнути плечима: чи не занадто в Україні переоцінюють цей тяжко вистражданий крок до Европи? Чи не є він більшою мірою символічний?
Але подивімося на справу в ширшому контексті. Поміркуймо хоч би над тим‚ чому путінська Москва так противилася українському „безвізові“. Адже ж і вона знала‚ що практичний бік цього досягнення України – вельми скромний‚ і що йдеться швидше про символ. Але вона також знала‚ терпнувши від безсилої люті‚ що це символ остаточного відторгнення України від російсько-імперської і російсько-совєтської спадщини. Символ повернення Україною своєї історичної‚ істинної‚ природньої европейськости. Символ несумісности української національної ментальности з антидемократичною‚ ординською російською ментальністю. Путінська Москва добре усвідомлює‚ що для неї проблемою є не так рух Українни до Европейського Союзу‚ як саме внутрішня‚ автентична українська европейськість.
І власне цю підставову обставину підкреслили провідники ЕС‚ коментуючи ухвалення безвівого режиму для України: мовляв‚ заслуга цього рішення належить українському суспільству‚ а не владі.
Владі‚ на жаль‚ належить інше „досягнення“: згідно з оприлюдненими цими днями вислідами дослідження ревізорської компанії „Ernst & Young“‚ Україна посідає перше місце за рівнем корупції серед 41 країни Европи.
Як же це так? Адже українська влада ніби серйозно взялася викорінювати це найбільше в державі зло‚ що робить неможливим і розвиток економіки‚ і розвиток суспільства? Створено Національне антикорупційне бюро‚ Національне аґентство з запобігання корупції‚ Антикорупційну прокуратуру. Тепер іде мова про заснування антикорупційного суду. Державних чиновників збільшилося на декілька тисяч‚ а результатів – зеро. То‚ може‚ бракує ще й одного президента – спеціяльно для боротьби з корупцією? Може‚ ще одну паралельну державу слід створити?
В голові нормальної людини ця „логіка“ не вкладається‚ бо якщо потрібна антикорупційна прокуратура‚ потрібний антикорупційний суд‚ то це ж означає ніщо інше‚ як те‚ що нормальна прокуратура‚ нормальний суд – корупційні? То нащо їх взагалі тримати?
Тому є самоочевидним: українське суспільство‚ його активна частина‚ повинно припинити це безглузде імітування боротьби з корупцією і перейти до з’ясування й рішучого усунення її причин. Саме від цього залежатиме доля европейської України. А не від підписання гарних папірців.