Орест Слупчинський (Ґо-ґо). „Історія моїх чобіт. Спомини вояка Дивізії ,,Галичина”. На правах рукопису. 2016. 43 стор.
Українській національній воєнній мемуаристиці часів Першої і Другої світових війн пощастило. 1921 року у Львові колишні вояки леґіону Українських Січових Стрільців (УСС) та Галицької Армії (УГА) заснували видавничу кооперативу ,,Червона калина” з метою збирати і публікувати матеріяли, документи і спогади з українських визвольних змагань періоду української державности.
„Червона калина“ видавала щорічні „Календарі-Альманахи Червоної Калини“, і місячний журнал „Літопис Червоної Калини“, присвячений дослідженню української воєнної історії з цінною бібліографією.
Видавництво „Червона Калина“, яке припинило свою діяльність з початком війни у 1939 році, за час свого 18-літнього існування опублікувало приблизно 80 книг, багато споминів та монографій.
У 1949 році, завдяки ініціятиві колишнього адміністратора львівського видавництва Петра Постолюка, ,,Червона Калина” відновила свою діяльність у Ню-Йорку і видала друком цілий ряд вагомих книг і монографій, проіснувавши до 1978 року, тобто до смерти П. Постолюка.
У час Другої світової війни існували три головні українські національні військові формації, які вели збройну боротьбу за відновлення незалежної української держави, а саме: повстанці „Поліської Січі” отамана Тараса Бульби-Боровця; Дивізія ,,Галичина”, яка закінчила війну як Перша Дивізія Української Національної Армії (Перша Дивізія УНА) та створена Українською Головною Визвольною Радою (УГВР) – Українська Повстанська Армія (УПА).
Ветерани тих військових формацій вважали обов’язком піти слідами своїх батьків і залишити нащадкам якнайточніші історичні дані про створення і збройну боротьбу.
Засновник і отаман повстанського формування „Поліська Січ“ Т. Бульба-Боровець (1908-1981) залишив по собі широку публіцистичну спадщину, а зокрема важливі книги „Армія без держави“, „Історія Української Повстанчої Армії“ та „Наше становище до Росії, комунізму і до генерала Власова“.
Об’єднання колишніх Вояків УПА в США і Канаді та Товариства колишніх Вояків УПА ім. генерала Тараса Чупринки в США і Канаді створили у 1973 році спільне видавництво „Літопис УПА“. Досі було видано понад 100 томів, у яких публікуються матеріяли з історії ОУН і УПА.
Тимчасом колишні воїни Дивізії „Галичина“ – Першої Дивізії УНА розпочали свої літописні заходи за кілька місяців після того, як британське військо інтернувало їх у травні 1945 року у таборі полонених неподалік міста Ріміні, Італія.
У таборі виходили такі періодичні видання як щоденник „Життя в таборі“, тижневик „Батьківщина“, двотижневик „Юнацький Зрив“, гумористично-сатиричний двотижневик „Оса“, журнали „Наш Шлях“ і „Гроно“.
Згодом, вже на еміґрації, у Мюнхені, в 1950-1957 роках виходив періодичний військовий журнал „Вісті Братства колишніх Вояків 1 УД УНА“.
Від 1961 до 2015 років – спершу в Ню-Йорку, а потім у Торонто – виходив науково-історичний та суспільно-політичний журнал „Вісті Комбатанта“, разом 12,694 сторінки; в середньому одне число мало 96 стор.
Повні колекції усіх вищезгаданих періодиків – завдяки небайдужим кільком особам у США – зберігаються в київському Музеї історії України у Другій світовій війні. В листі від 28 березня 2016 року авторові цих рядків, співробітник Музею Олександер Білоус повідомив, що вже почалося системне вивчення того матеріялу.
Здавалося б, що остаточно жахлива Друга світова війна канула в історію.
Але недавно появився ще один короткий, але цікавий і важливий спогад про трагічну битву під Бродами Дивізії ,,Галичина” 13-22 липня 1944 року. Автор цього спомину Орест Слупчинський почав писати його несповна рік після цієї битви, коли його пам’ять і враження були свіжими.
Спогад важливий, по-перше, тому, що він написаний жарґоном. В історії світу всі збройні сили виробляють свою, лиш їм притаманну говірку. Стройова команда в Дивізії ,,Галичина” велася, очевидно, німецькою мовою. Переважаюча більшість вояків цією мовою не володіли, вони перекручували і пристосовували її до свого щоденного вжитку. Як і вся вояцька говірка, вона у автора часом приперчена нецензурними висловами. У примітках на тій же сторінці він подає пояснення словесних новотворів. Це надає споминам стиль об’єктивно існуючої дійсности. Авторові властивий природжений хист цікавого оповідача. Він теж незвичайно спостережливий, і у свою розповідь вкраплює несподівано тут і там деталі з навколишнього світу, що робить його опис ще цікавішим.
По-друге, спомин О. Слупчинського особливий ще й тому, що на початку своєї розповіді йому вдалося віддати словами ту якусь дивовижну патріотичну атмосферу, яка охопила тоді галицьку чоловічу молодь і старших, які добровільно та масово голосилися у ряди Дивізії ,,Галичина”. Це незбагненне явище, адже у той час ситуація на фронтах війни вже була для нацистської Німеччини катастрофічною.
Вживання автором у своїх споминах жарґону робить їх своєрідними і кольоритними. Але не можна не згадати, що попри жарґон, всі розповіді мусять дотримуватись ортографічних правил української мови. На жаль, у першому випуску ,,Історії моїх чобіт” є велика кількість мовних ,,чортиків”, що викликає зайве роздратування у читача. У будь-якому наступному накладі тих споминів ці вади мусять обов’язково бути виправлені.
Зацікавлені цим рукописним виданням можуть звертатися до автора на електронну адресу: [email protected].
Александрія, Вірджінія