19 жовтня у Берліні зустрілася‚ після річної перерви‚ „нормандська четвірка“. Вона‚ на жаль‚ все ще залишається головним міжнародним чинником розв’язання проблеми Донбасу. На жаль – бо ця проблема нерозв’язна. На жаль – бо Франсуа Оланд та Анґела Меркель дивляться на Україну очима Володимира Путіна. На жаль – бо Президент Петро Порошенко‚ геній дипломатії‚ даремно тішить себе‚ що з таким дияволом в людській подобі‚ яким є В. Путін‚ можна знайти компроміс.
Й от понад чотири години солідні державні діячі‚ іґноруючи українську реальність‚ розмахували батогами над здохлим конем „Мінських домовленостей“‚ видаючи їх за „безальтернативний шлях до миру“.
Тут навіть з філологічного погляду не все „штимує“: домовленості – це коли хтось з кимось про щось домовився‚ тобто не йдеться про право‚ про правосильний юридичний документ‚ про ухвалений Верховною Радою закон. Сіли‚ бачиш-но‚ й домовилися‚ що Україна мусить змінити Конституцію‚ узаконити особливий статус для Донбасу і провести там вибори. А хто сказав‚ що мусить? В. Путін? Той‚ чиєю метою є знищення української державної незалежності? Франц-Вальтер Штайнмайєр? Той‚ хто нещодавно їздив по Росії з лекціями про „гарні переспективи німецько-російської співпраці“? Франсуа Оланд? Хіба справжній демократ може вимагати від будь-якої іншої держави змінити її устрій? І взагалі що спільного має демократія з ганебним страхом перед кремлівським злочинцем і з хамською логікою‚ згідно з якою Україною можна пожертвувати заради щастя решти людства?
Ніхто з цим не сперечається: хоч „Мінські домовленості“ за змістом явно проросійські‚ саме вони дали Україні можливість зібратися на дусі й силі‚ перетворити армію і набути здатність до опору ворогові. Можливо‚ й сьогодні є якась рація „домовлятися“‚ затягати час. Однак‚ серйозно ставитися до „мінського процесу“ вже не можна.
По-перше‚ тому‚ що „домовленості“ виникли у критичних для України обставинах‚ коли европейці не визнавали Росію аґресором‚ погоджуючись з путінською інтерпретацією‚ нібито війна на сході України – це внутрішньо-український конфлікт. Треба було аж два роки‚ поки Парляменстька асамблея Ради Европи у своїй історичній резолюції назвала війну на Донбасі російською аґресією. Отже‚ світ‚ нарешті‚ поставився до Росії як до безпосереднього учасника збройного конфлікту на Донбасі. І це докоріним чином мусить змінити ставлення до „Мінських домовленостей“ і також до безрезультатного „Нормандського формату“.
По-друге‚ ось що‚ на думку представника України на мінських переговорах Євгена Марчука‚ слід сказати Москві‚ Берлінові і Парижеві на їхню вимогу провести вибори на окупованій Росією частині Донбасу: сепаратистські банди і російські війська‚ порушуючи Меморандум від 19 вересня 2014 року‚ збільшили окуповану українську територію на 1‚700 квадратних кілометрів. То як же можна вести мову про вибори‚ коли лінія розмежування‚ визначена постановою Верховної Ради так грубо порушена?
Взагалі кажучи‚ „мінський процес“ – це щось не до кінця зрозуміле‚ не вповні відкрите для суспільства. Цими днями перший заступник голови Спеціяльної моніторинґової місії Організації з безпеки і співробітництва в Европі Александер Гуґ‚ виступаючи в Европарляменті на конференції „Мінські домовеності: взаємини ЕС–Росія та роля санкцій“‚ сказав щось таке‚ що не може не занепокоювати: „…На жаль, деякі з Мінських домовленостей є секретними, відтак дуже складно здійснювати верифікацію, адже ніхто не знає, про що насправді домовилися“.
На тлі цієї заяви висліди зустрічі „нормандської четвірки“ 19 жовтня ледве чи викличуть велике довір’я. Власне‚ жодних вислідів там і не було. Схиблені на задобрюванні В. Путіна европейські стратеги далі очікують виборів на окупованих територіях – і це має бути першим кроком‚ а вже тоді – контроль України за українсько-російським кордоном. В Україні цей варіянт підримують хібащо наші вороженьки з прокремлівського „Опозиційного бльоку“‚ колишні реґіонали.
Президент П. Порошенко зробив таку заяву за підсумками зустрічі у Берліні: „Учасники „нормандського формату” погодили розроблення та затвердження „дорожньої карти” щодо імплементації „мінських угод“, засновану на пропозиціях, внесених Берліном і Парижем“.
Зі всією своєю змістовною туманностю ця заява дозволяє думати‚ що український керівник усвідомлює придатність „мінського процесу“ лише для затягування часу. Бо час‚ ми віримо‚ працює на Україну.