26 жовтня, 2016

Антиукраїнська і антиісторична „Волинь“ 

У всіх кінотеатрах Варшави та Польщі тепер іде кіно про Україну. Можна було б тішитись, якби не… Оцих „не“, на жаль, виявилося забагато. Навіть для мистецького твору Войцеха Смажовського, який має реноме „польського Тарантіно“. Втім, нічого надзвичайного звиклий до можливостей сучасного кіна глядач не побачить. Фільм „Волинь“, про який, власне, мова – це соцреалізм. Саме так знімали в Радянському Союзі та країнах-сателітах кіна про війну. З самого початку ясно, хто буде добрим, а хто злим.

Хід фільму розгортається повільно і нецікаво, жодної драматургії. Головна героїня, яка потрапляє у кривавий вир війни – просто провал. Варто було В. Смажовському подивитись хоча б як у старому білоруському фільмі „Іди і дивись“ вирішив аналогічну проблему режисер Елем Клімов. От там реально страшно і драматизм подій змушує серце замирати й калатати. А тут ні сюжету, ні катарсису.

Судячи з інтерв’ю В. Смажовського та його наукового консультанта – професора Ґжеґожа Мотики, який спеціялізується на „Волинській різні“, фільм мав на меті згадати і пошанувати „забутих жертв“. Вийшло з точністю до навпаки. Бачимо безліч смертей, а от глибокої розмови про те, чому селяни елегійного Краю так легко піддались вульґарній пропаґанді зайд з Галичини (про цей ксенофобський акцент поговоримо нижче) не відбулося.

Але не у власне кінематографічних недоліках фільму його найбільша проблема. І ось ми вступаємо на мінне поле. Річ у тім, що на ролю убивць призначено не тільки тих, хто був задіяний у тій кривавій бані, а й всіх українців. Саме так і звучить репліка одного з персонажів – „Спочатку вбивати прийшли бандерівці, а за ними українці…“. Тобто акценти зміщено у дуже специфічний спосіб. Колективна вина лягає на всю націю, зокрема тих, хто і в часи війни і тепер не розділяють підходів до вирішення польського питання на Волині у роки Другої світової війни.

Це фільм про Креси. Ті самі території, які чимало поляків ідеалізують і вважають своїми. І за які у 1940-их роках точилась кривава війна. Тобто нашу, українську Правобережну й Західну Україну – Галичину, Волинь, Поділля. І ще далі. Пару днів тому купив у польській столиці товстелезну книгу про народовський, тобто – радикально-націоналістичний політичний табір XIX-XX століть. Так от, на обкладинці видання – карта „Великої Польщі“, аж по Київ.

Коли дві чи більше націй вважають якусь територію своєю і відмовляють у цьому праві іншим – зудар неминучий. У міжвоєнний час у поляків була своя Річ Посполита, виплекана й виборена великою кров’ю протягом понад століття бездержавности. Українці свою державу – ЗУНР – втратили. На опозиції реалітетності виникає УВО, а потім і ОУН, які деклярують, що священним обов’язком українця є боротьба за відновлення самостійної соборної держави. У своїй боротьбі з Варшавою молоді націоналісти фактично повторювали шлях і чин „начальника панства“ Юзефа Пілсудського, який свого часу не гребував революційним терором заради майбутньої Польщі.

Опоненти й дотепер закидають ОУН, що її державним ідеалом була автократична держава з гомогенним населенням, без національних меншин, долю яких вирішували без їхньої власної участи. А хіба Польща часів санації робила не так? А хіба Роман Дмовський проповідував у ті часи не расистьскі і антилюдські ідеї? З цим ніхто не сперечатиметься, як і з тим, що пам’ятник одному з найодіозніших ксенофобів і тоталітаристів стоїть у центрі Варшави, у кількох сотнях метрів від урядової канцелярії.

Це все до того, що як війна була неминуча, так і зіткнення між двома найбільшими етнічними групами було неминуче. У поляків була хоч і підпільна, але держава. З інституціями, армією, фінансовою, політичною та іншою підтримкою країн Заходу. У українців, у даному контексті – з революційної ОУН, не було нічого. Крім волі „загинути, але здобути“. Засобів тоді, на жаль, не перебирали.

Етнічна чистка польського населення Волині – це той злочин і той біль, який польська свідомість не забула і не пробачила. Тому виникнення фільму на кшталт обговорюваного сьогодні було лише питанням часу. На жаль, стрічка не спровокувала суперечок у самій Польщі. Тема трагедії консолідувала польське суспільство. Голосів тих, які вважають недоречним і невчасним окреслення рішенням Сейму кривавих подій 1943-1944 років як геноциду – майже не чути.

Інтерес глядачів, виступи політиків і тексти інтелектуалів, перші шпальти всіх провідних видань – створили ситуацію, коли у розмову про причини, перебіг і наслідки катастрофи на Волині вимушено вступили українці. Але на відміну від поляків, які за останні 20 років могли побачити безліч публікацій про Волинь у всіх жанрах – від грубих збірників документів, мемуарів і до коміксів, українські коментатори не мали того баґажу знань і можливостей самоаналізувати цю трагедію. Що казати, коли за останні роки не пригадати – чи коли-небудь ця тема була як слід проговорена істориками, інтелектуалами, Церквою, активною частиною громадськости. Окремі статті і книжки були – але національної дискусії, втім, не було.

Аж тут виходить „Волинь“. Знімання фільму тривало кілька років. „Приготуватись“ до скандалу, а подібний фільм не міг не спровокувати, ми (даруйте за це узагальнення) могли. На пальцях рук можна порахувати тих, хто в Україні писав книги, знімав фільми і передачі на дану тему. Суспільство виявилося не готовим до рішення парляменту Польщі щодо „людобуйства-геноциду“, так і до акцентів, розставлених режисером В. Смажовським.

Трагічні події відбувалися на Волині. Однак, режисер не зміг собі відмовити у задоволенні згадати у неґативному світлі галичан. На початку стрічки в село приїжджає якийсь чоловік, начебто зі Львова. І саме він під час весілля пропонує випити чарку горілки за здоров’я… Адольфа Гітлера. Ясна річ, що ця карикатура потрібна, щоб показати відстань між сумирними волинянами і аґресивними підбурювачами-націоналістами з Галичини.

Друга сцена – суцільна фантастика, якщо зважати на факти історії. Але режисер на такі „дрібниці“ не зважає. Тож, уявіть політ уяви пана режисера: переповнена людьми греко-католицька церква (так-так, на Волині!), де священик-підбурювач і страшні на обличчя різуни-„бандери“ святять ножі, сокири і мотики. Це та бомба, яка невипадково закладена у фільм. І вона вибухатиме тепер не раз.

Сподіваюсь, що своє слово скажуть священики та вірні Української Греко-Католицької Церкви‚ яких волею режисера фактично призначено убивцями. Бо саме вони святили сокири у храмі. І саме цей епізод, певен, увійде у свідомість людей як відображення реальних подій.

Архетипічний українець-різун по своєму талановито втілений автором цього „шедевру“. Це маячня. Жодного такого факту історики Другої світової війни та українсько-польського конфлікту не знають. Але спробуйте тепер розповісти це мільйонам поляків, які подивляться на фільм у кінотеатрах, а потім і на телебаченні. Колеґа розповів, що у Ґданську на наплечник з тризубом старший чоловік плюнув. Інший – що на нього майже накинувся з прокльонами чоловік у ліфті. Бо тепер кожен українець – „бандера“, тобто кат Волині.

Кіно – мистецтво, ясна річ. Мистець-режисер має право на вигадку. Але він не має права на творення образу, який своїм страшним символізмом заступає реальну трагедію, її дійових осіб, злочинців і жертв. Найгірше те, що упередження і ксенофобські міти таким фільмом не тільки не знімаються, але‚ навпаки‚ утверджуються. Якщо пам’ять про загиблих може бути здійснена лише через перенесення колективної вини на живих, цілу націю, то гріш ціна такому кіну.

Варшава-Київ

Вахтанґ Кіпіані – викладач Маґістерської програми з журналістики Українського Католицького Університету, телеведучий, головний редактор веб-сторінки  „Історична правда“.

Коментарі закриті.