Українці з Східньої Галичини, а у меншому числі Північної Буковини і Тячева на Закарпатті переселялися в Боснію і Герцеґовину в період з 1890 до 1914 року з економічних причин. Їхнє життя в новім краю ґрунтовно описане, проте українською мовою ніхто не опублікував повні дані про їхню чисельність за минулі 127 років. Цей недолік можна виправити.
Чисельність українців в Боснії і Герцеґовині можна простежити з офіційних результатів переписів населення, календарів Греко-Католицької Церкви в Юґославії і „Єпархійного вісника“ Кріжевецької єпархії. В цих документах українці зареєстровані як русини, малоросіяни, українці і греко-католики.
З двох переписів населення Австро-Угорщини дізнаємося, що в Боснії і Герцеґовині в 1895 році жило 163, а в 1910 році 8,136 греко-католиків і що 7,431 особа мала руську як рідну мову.
Королівство СХС (Юґославія) опубліковало дані за два переписи населення. В першому знаходимо, що в Боснії і Герцеґовині в 1921 році жило 9,308 греко-католиків і 8,146 русинів (малоросіян). Другий перепис з 1931 року не подає дані за цілу Боснію і Герцеґовину. З нього дізнаємося, що в провінції Вербаська Бановіна жило 8,915 греко-католиків.
За даними календарів Греко-Католицької Церкви у Юґославії в Боснії і Герцеґовині в 1933 році жило 9,300 , в 1940 році 10,817 і в 1941 році 10,930 греко-католиків.
В „Єпархійному віснику“ ч. 3 Кріжевецької єпархії за 1943 рік на 183-ій стор. подані дані за Боснійський греко-католицький вікаріят: „Згідно з дотеперішнім обчисленням, (яке не могло бути через воєнні обставини найбільш точно проведене, але зроблено все можливе) в цілому вікаріяті живе 12,435 греко-католиків українців, навернених трохи менше 2,600 і приблизно 30 інших, усіх – 15,000”.
У переписах населення, які зроблені у другій половині ХХ ст., стверджується, що в Боснії і Герцеґовині жило:
1948 року – 7,883 русини
1953 року – 7,473 русини
1961 року – 6,136 русинів
1971 року – 5,333 українці і 141 русин
1981 року – 4,502 українці і 111 русинів
1991 року – 3,929 українців і 133 русини.
З перепису населення за 1991 рік можемо дізнатися, що 3,139 осіб виказалися як греко-католики, а 2,892 мали українську як рідну мову.
Останній перепис населення внаслідок війни в Боснії і Герцеґовині, яка була з 1992 до 1995 року, і післявоєнних політичних незгод поміж сербами, хорватами і босняками-мусульманами, відбувся щойно у 2013 році. З нього ще не можна виявити дані про чисельність українців за цілу Боснію і Герцеґовину, але тільки за сербський ентітет під назвою Республіка Сербська. Оскільки у інших частинах поза Республікою Сербською в попередніх періодах жило дуже мало українців, то можемо дані за Республіку Сербську вважати приблизними даними за цілу Боснію і Герцеґовину.
За даними останнього перепису населення в Республіці Сербській у 2013 році жило 2,197 українців. Вони були розсіяні по наступних общинах:
Баня Лука – 408
Градишка – 109
Дервента – 29
Добой – 11
Зворник – 4
Лакташі – 232
Модріча – 5
Новий Град – 2
Пале – 2
Прієдор – 346
Прнявор – 832
Србац – 132
Тесліч – 8
Требінє – 4
Челінац – 57
По одному українцю було в Шіпові, Броді, Вішеграді, Власениці, Східньому Нове Сараєві, Котор Вароші, Трнові, Рибнику, Рогатиці, Соколаці, Східній Іліджі, Лопарі.
З цих статистичних даних ми бачимо, що число українців в Боснії і Герцеґовині до Другої світової війни росло, а після неї постійно зменшувалося. Тепер ми будемо мати коротко справу з можливими причинами того спаду і навколишнім середовищем‚ в якому українці жили і живуть.
Економічні обставини в Боснії і Герцеґовині для українців, які оселилися там як хлібороби, ніколи не були достатньо добрими. Це переважно гориста країна, в якій мало перевагу від австро-угорської окупації в 1878 році та до розпаду Юґославії дрібне сільське господарство. Українці жили у більшості на ґрунтах поганої якости у горбисто-гірській області на північно-західній частині Боснії, або точніше поміж рікою Уна на заході, рікою Босна на сході і рікою Сава на півночі. Найзахідніше українське село була Домброва (Пастірево) коло міста Босанскі Нові, найсхідніше – Детлак, найпівденіше Стара Дуброва, а найпівнічніші – Лепениця і Церовляни.
Українські села були віддалені і по 30 кілометрів від найближчих міст. Дорожня мережа до недавнього часу була слабо розвинена. Промисловість Боснії і Герцеґовини почала розвиватися щойно після Другої світової війни, так що одна частина українців працювала на підприємствах в містах Принявор, Баня Лука і Прієдор. Проте і тут ніколи не було достатньо робочих місць, так що українці, шукаючи роботи, переселялися до інших місцевостей або республік, а деколи і в інші держави.
Також, на екомічні обставини в українських селах у Боснії неґативний вплив мало те, що соціялістична Юґославія почала застосовувати радянський досвід у будові держави. Сільське населення обкладали величезним податком і напруженою безплатною роботою, яку тяжко було виконувати. Українським селянам, які жили на родючих грунтах, відбирали землю і їх переселяли на нові місця проживання. На їхніх ділянках землі створювала держава селянські кооперативи або державні фарми радянського типу. Деяким українцям і на неродючій землі, як, наприклад, у Старій Дуброві, відібрали господарства без будь-якого відшкодування і там посадили сосновий ліс.
Друга світова війна мала катастрофічні наслідки для українців у Боснії і Герцеґовини. Вони опинилися у всіх воюючих військах. Найбільше їх було в Українському Леґіоні (приблизно 500 воїнів), який був створений в 1941 році в складі домобранів Незалежної Держави Хорватії з боку ОУН Андрія Мельника, з наміром послати його в Україну до боротьби за її незалежність. На другому місці по чисельності українці були у комуністичній партизанці Йосипа Броз Тіто. Декілька осіб було у німецькому війську, але примусово мобілізованих. Троє з них після капітуляції Італії, як їх перевели у Далмацію в Хорватії, дезертирувували і перейшли до партизанів. Декілька було в сербських четниках і хорватських усташах. Українські жертви були майже у кожному із згаданих військ. Крім того, постраждали українські цивільні особи. Їх найбільше ліквідували сербські четники і партизани. Від німців, потім козаків в німецькій службі і хорватських усташів убито мале число українців. Українські жертви в Другій світовій війні ніхто не досліджував, але можна оцінити, що їх загинуло кількасот.
У війні 1992-1995 років не було багато жертв серед боснійських українців. Кілька їх убито з боку сербів, а кілька загинуло, бо були в сербському війську і воювали проти боснійських мусульманів і хорватів.
Асиміляція, природний суспільний процес, довго не діяла у боснійських українців. Українці в ряді населених пунктів становили більшість населення, жили ізольовано від сербського впливу. Вони були селяни, хлібороби, і з своїми маєтками в значній мірі економічно незалежні. Вони між собою завжди розмовляли українською мовою, на весіллях і забавах співали українські пісні. Вони заснували парафії Греко-Католицької Церкви, філії і читальні товариства „Просвіта“, читальні ГКЦ, українські аматорські культурно-освітні і культурно-мистецькі товариства, що уповільняло асиміляцію. Крім усього цього, перших 50 років своєї присутности в Боснії, українці були на вищому культурному рівні від сербів й інших тубільців, так що і не прагнули бути як вони.
Асиміляція прискорилася після 1945 року, коли українці почали переселятися до міст, працювати на фабриках, одружуватися з особами інших національностей і не вживати щоденно українську мову.
В той самий час в нових умовах, під час президента Й. Тіто, серби дуже просувалися вперед і були привілейовані у суспільстві. Вони стали лікарами, інженерами, професорами, директорами фабрик і партійними провідниками, так що стало вигідно з ними зв’язуватися. Серби стали ще більш важливими, коли проголосили свою Республіку Сербську і захопили на своїй території безумовно все у свої руки. Тому в останній час дуже рідкісні шлюби між українцями і українками. Такі шлюби стали небагатообіцяючими, бо українці у сербському оточенні зараз цілковито залежні від сербів і не мають шансів розвиватися. У мішаних шлюбах українці повністю переходять на сербські звичаї. Деякі українці навіть і з чисто українських шлюбів почали святкувати сербську „krsnu slavu”, яка не має ніякого зв’язку з українськими християнськими традиціями.
Слід визнати, що серед сербів є багато добрих і чесних людей, але є й значне число тих, які не терпять співжиття з людьми іншої національности. Такі серби виступають за етнічно чисту сербську територію в Боснії і Герцеґовині, без мусульманів, хорватів і національних меншин.
Українці мали проблеми з сербами від самого переселення в Боснію і Герцеґовину, але опишемо тільки деякі приклади від 1941 року та до найновішого часу і дещо про становище українців в Боснії і Герцеґовині і тепер у Республіці Сербській.
В Другій світовій війні сербські повстанці знищили польсько-українське село Домброва (українська і сербська назва – село Пастірево) коло міста Босанскі Нові (нова сербська назва Новіград). Сербські четники спалили 13 травня 1942 року польсько-українські села Раковац і Кунова в Прняворському повіті. У своїй книжці „Русини-українці в Юґославії“, яка вийшла у Вінніпезі 1971 року, о. Любомир Рамач розповів про українське село Камениця: „У Другій світовій війні другий раз згоріла церква, але разом з монастирем і школою, що почала була діяти між війнами. На такому гарячому терені і у ворожому оточенні не було чого більше чекати. Вірні залишили Каменицю, переселившись до Славонії, Сриму і Бачки, залишивши за собою попіл і згарища”.
Друга світова війна була закінчена, а четницькі групи під час організованого переселення поляків з Боснії у Польщу нападали на українські родини, убивали українців, тероризували, примушували і їх на переселення. Четники убивали не тільки у віддалених селах, але і в околиці міста Прнявор. Так, наприклад, убили Якова Заболотного на Вучияку перед його хатою 6 липня 1945 року, коли він з родиною повернувся на свій маєток після перебування в притулку в селі Бабановці.
Під час останньої війни (1992-1995) серби без будь-якої виправданої причини підірвали вибухівкою Українську греко-католицьку церкву у Прняворі, запалили церкву у Старій Дуброві, де від кінця Другої світової війни немає українців, пошкодили монастир Сестер Служебниць у Баня Луці. Вони убили в своїй хаті родину Павла Бутинського у Козарці. У невідоме відвели 40-літню Драгіцу Романишин з Боснійської Градішки. Убили Павла Стефанюка з Баня Луки. Українців не минула примусова праця і концентраційні табори. Все це сталося далеко від місць, де велися бої, тож і українці стали жертвами етнічної чистки. З таких причин українці переселялися до Хорватії, Канади, Австралії, США і у деякі інші країни.
Через існування у Другій світовій війні Українського леґіону у Незалежній Державі Хорватії, на українцях у соціялістичній Юґославії була пляма, що вони вороги соціялізму і сербського народу. Участь боснійських українців у партизанах Й. Тіто до останнього 10-ліття існування Юґославії ніхто з українців не пропаґував, щоб те використати, як слушний момент для підвищення свого положення у юґославському суспільстві. Цікаво, що українці, які були в партизанах, не включалися в діяльність української національної меншини в Боснії у повоєних часах. Наприклад, Іван Прусаковський, українець, народжений 1922 року у селі Поточани коло Прнявору, син Михайла, маючи свідоцтво про службу в партизанських силах 1941 року, підполковник, навіть перемінив своє ім’я і прізвище на сербське та від 3 березня 1983 року називався Йован Дакич. Також, українка Ружа Кузінкевич, народжена 1922 року у Баня Луці, дочка Йосифа, яка підпільно робила у Баня Луці від серпня 1941 року, була членом Союзу комуністичної молоді від 1941 року, членом Комуністичної партії Юґославії від грудня 1943 року і партизанкою від першого нападу на Баня Луку, також маючи свідоцтва про службу в партизанських силах, для української меншини була анонімною.
Під час соціялістичної Юґославії Союз комуністів Боснії і Герцеґовини проповідував рівноправність народів і національних меншин республіки, а Служба державної безпеки (СДБ) діяла цілком протилежно. Якщо хтось від українців цікавився українськими справами, читав українські книжки і газети з Заходу або України, листувався або зустрічався з українцями з-за кордону, вважали, що така особа займається антидержавною діяльністю і вона ставала предметом обробки СДБ. Крім того, СДБ переслідувала греко-католицьких священиків старшого покоління і поважних людей. Вони були засуджувані на багаторічні тюремні покарання. Молодших священиків і молодших людей СДБ використувала для шпигування в об’єднанні Антибольшевицький Бльок Народів і українців на Заході і Україні. Через такі проблеми українці часто втікали з Юґославії в інші держави.
Українці – найчисельніша національна меншина у Республіці Сербській, але нема вже давно жодного села або вулиці, де вони мають більшість у відношенні до інших народів. Проте, тепер коли їх там немає і вони не можуть використати свої окремі права, у 2004 році Народна Скупщина Республіки Сербської (парлямент) прийняла Закон про захист прав прибічників національних меншин, у ст. 9 якого читаємо: „У общинах, містах і місцевих спілках, у яких прибічники національної меншини чинять абсолютну або релятивну більшість населення, органи влади забезпечують, щоб мову меншини використати поміж тих прибічників і органів влади, щоб надписи установ були виписані мовою меншини, та місцеві назви вулиць і другі топографічні позначки, призначені громадськості, були виставлені і на мові меншини, яка того вимагає”.
З питань освіти читаємо у ст. 11: „В рамках передшкільної, основної і середньої освіти у общинах, містах і у населених місцевостях, у яких прибічники національної меншини чинять абсолютну або релятивну більшість населення, забезпечується освіта на мові меншини”.
На закінчення додаймо, що українців з третього і четвертого покоління, народжених у Боснії, сербське населення вважає за чужинців, а можна сказати і людьми другого сорту. Крім цього, для сербських русофілів і „освічених” сербів саме існування української нації, української мови і держави є неприємною дійсністю. Серби у своїй Республіці Сербській із своїх інтересів і пропаґування свого образу у Европі організували декілька українських культурних товариств по кілька членів. Також, мають у селі Девятина український фестиваль, який через положення села дуже тяжко відвідати. Вони все частіше відсилають в Україну своїх довірливих українців заради встановлення уявної співпраці з Республікою Сербською. Проте, одна правда незаперечна – статистика показує, що боснійські українці ідуть до свого зникнення, а все, що вони пережили за 127 років в Боснії і Герцеґовині, є наслідком помилки їхніх предків, що переселилися у той край.