У історії останніх 500 років українсько-польські відносини були, м’яко кажучи, напружені. Це включало не менше трьох окупацій української території поляками та звинувачення у геноциді обома сторонами. Проте в 1991 році, коли українці проголосили вільну і незалежну українську державу, Республіка Польща була першою країною, що визнала незалежність України.
Періодичне зближення Польщі з Україною, незважаючи на історію, було не зовсім дивним у зв’язку з нещодавним пануванням Радянської Росії, гострою пам’яттю про те, що сталося в Угорщині в 1956 році та Чехословаччині в 1968 році, та зрозумінням обома сторонами, що сьогоднішня Російська Федерації юридично і по духу – спадкоємець імперії. Незалежну Україну Польща розглядала як буфер від Росії, українсько-польські відносини були, принаймні, практичними у майже всіх сферах, включаючи історичні питання.
Але відколи в Польщі до влади прийшла партія „Право та справедливість“ все, здається, змінилося.
Протягом останніх трьох років українська меншина в Польщі переслідувана цим правим режимом. Шовіністичні елементи польської суспільности, які були приборкані примиренням або кон’юнктурою, почали відчувати, що антиукраїнська діяльність тепер не тільки безкарна, але навіть заохочувана владою. Південно-східня територія сучасної Польщі раніше вважалася частиною України, якщо не політично, то етнографічно, бо до 1947 року мала велику концентрацію українців. У 1947 році польський комуністичний уряд насильно перемістив цю етнічну українську громаду до далекого північного заходу Польщі, що належав Німеччині до Другої світової війни. Мета цієї насильної акції, яку багато хто засудив як спробу геноциду українців у Польщі, полягала не лише в переселенні, а й „вирішенні української проблеми в Польщі“. Ця особлива мова навіть була використана в секретній директиві для цієї акції. Українці мали перестати існувати як етнічне об’єднання.
Після 1989 року та відновлення незалежної демократичної польської республіки деякі українці з північно-західної Польщі повернулися на свої традиційні землі. З 1991 року багато українців подалися до Польщі з України, законно та незаконно. Там вони поховали своїх давно вбитих цивільних предків, а також загиблих вояків Української Повстанської Армії, які боролися з окупантами на польській території після 1945 року. Деякі пам’ятники померлим українцям були споруджені коштом польського уряду. Більшість колишнього українського громадського майна та церков, які були захоплені польським комуністичним урядом наприкінці 1940-их років та закріплені у 1949 році, залишилися за їх новими власниками, але поодинокі структури, хоча дуже мало, були повернуті етнічній українській громаді.
Саме ці споруди, будівлі, церкви, меморіяли, пам’ятники та могильні надгробки зазнали нещодавніх нападів шовіністичних елементів польського суспільства і санкціоновані нинішнім режимом. Один з найостанніших прикладів – напад польських хуліганів на релігійну процесію у Перемишлі при малому чи повністю відсутньому захисті з боку службовців охорони.
Чотири сторінки хронології про недавні напади на українців у Польщі я представив нещодавно Постійному представникові Польщі при ООН в Ню-Йорку. Відповіді не було. Цей документ підготувало Об’єднання Українців Польщі. Ця хронологія буде передана Генеральному секретареві ООН, Раді ООН з прав людини та її Верховному комісареві, а також 192 іншим країнам, що складають ООН. Українська меншина у Польщі чекає на дотримання Чартеру ООН та Загальної деклярації ООН про права людини. З часом цей документ з осучасненням буде розповсюджений в Европейській комісії, Раді Европи та Організації з безпеки та співробітництва у Европі.
Ці події серйозно загрозливі не лише для української громади в Польщі, а й для справ кращих відносин між сусідніми державами та поваги до прав людини та прав меншин. Постійний представник України в ООН Володимир Єльченко вирішив цим питанням не займатися. Так він прилюдно відповів на моє звернення. Щоб цим зайнятися, треба мати співпочуття до кожного українця, чого немає у багатьох речників влади. І це, мабуть, більше трагічне, ніж те, що з нами роблять наші вороги.
Ню-Йорк