Якби кількість політичних партій слугувала показником демократичної розвинутости суспільства чи свідчила б про його високий соціяльно-економічний рівень‚ то Україна вже давно вийшла б на перше місце в світі. На сьогоднішній день там зареєстровано 344 партії. Це навіть у порівнянні зі Східною Европою‚ котра у ХХ ст. також пережила‚ хоч і в меншій мірі‚ часи політичної несвободи‚ виглядає забагато. Наприклад‚ у Польщі діє 84 партії‚ у Словаччині – 56‚ в Литві – 38‚ в Молдові – 45.
Чому аж так відрізняється Україна? Можливо‚ до такої „партійної сверблячки“ заохочує вкрай спрощений механізм реєстрації партій: потрібна лише певна кількість підписів під проханням до Міністерства юстиції‚ при цьому зовсім не береться до уваги ні кількість членів цієї нової партії‚ ні те‚ якою мірою нову партію підтримують громадяни країни.
Однак‚ така несерйозна українська багатопартійщина насправді є результатом цілої низки причин і обставин‚ котрі заважають піднесенню політичної культури суспільства. По-перше‚ у своїй практичній діяльності найбільш впливовими виявляються ті партії‚ за якими стоять фінансово-промислові групи‚ іншими словами – олігархат. По-друге‚ весь політичний процес в країні занадто персоніфікований‚ коли партія залежить не від своєї програми‚ а від провідника і його особистої перспективности.
По-третє‚ і це належить до головних причин надмірної партійної розпорошености в Україні‚ успадкована від совєтських часів політична система все ще‚ навіть після Революції Гідности‚ чинить перешкоди зформуванню загальноукраїнської національної політичної еліти. У цьому важливому вимірі Україна‚ на жаль‚ поступається сусідній Польщі‚ Чехії‚ Словаччині‚ Угорщині‚ Прибалтійським республікам‚ де національні еліти виступають сконсолідованими і солідарними силами.
В Україні тим часом триває відверта або ледве прихована діяльність проросійських партій – „Опозиційного бльоку“‚ нової партії україножерів Вадима Рабіновича і Євгена Мураєва „За життя“‚ партії „Соціялісти“‚ Бльоку лівих сил.
До недобрих тенденцій належить дальша заява реґіональних партій‚ як от Всеукраїнське обєднання „Черкащани“‚ Українська галицька партія‚ партія „Херсонці“‚ партія „Вінницька стратегія“. Останнім часом активно виникають партії національних меншин України: Грузинська партія України‚ Циганська партія України‚ Партія угорців України‚ Партія поляків України.
Недоліком політичної системи в Україні є відсутність сильної всеукраїнської ідеологічної партії. Об’єднання „Свобода“‚ котре позиціонує себе саме такою силою‚ не змогло навіть увійти в парлямент VIII скликання. І це не є випадковістю. В Україні ще не було влади‚ зацікавленої в сильній ідеологічній партії. Для цього є безліч способів дискредитації патріотичних сил.
Можливо‚ першим кроком до виникнення потужної політичної правиці стане недавнє об’єднання „Свободи“‚ „Правого сектору“‚ „Національного корпусу“‚ Конґресу українських націоналістів і Організації українських націоналістів. Спільна заява була досить рішучою: „Вперше в історії України об’єднують свої зусилля не довкола виборів‚ а довкола основоположних речей – ідеї та чину“ .
Наступні парляментські і президентські вибори‚ швидше за все‚ виявлять міру практичної спроможности цього об’єднання.