11 серпня, 2016

Полковник КҐБ звернувся до суду 

Полковник КҐБ Борис Стекляр у 1950-ті роки. (Фото: Український інститут національної пам’яті)

РІВНЕ. – Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович восени 2015 року надіслав до Управління Служби безпеки України (СБУ) в Рівненській області прохання надати інститутові з архіву особову справу полковника КҐБ у відставці Бориса Стекляра, який у 1952 році був організатором вбивства Ніла Хасевича, найвідомішого українського художника-повстанця, активного пропаґандиста незалежности України. Узнавши про такий намір, 93-річний Б. Стекляр подав до суду заяву з вимогою заборонити надавати його дані. Рівненський окружний адміністративний суд взявся за розгляд цієї заяви 26 липня, але суддя Людмила Жуковська, яка виноситиме вердикт, захворіла.

Капітан Б. Стекляр у 1952 році керував загоном карателів і саме він кинув ґранату в бункер, де переховувався Н. Хасевич із двома побратимами.

Полковник КҐБ Борис Стекляр у 1950-ті роки. (Фото: Український інститут національної пам’яті)

Полковник КҐБ Борис Стекляр у 1950-ті роки. (Фото: Український інститут національної пам’яті)

Історик Іван Мельник зазначив, що судовий позов полковника КҐБ – безпрецедентний в Україні, бо закон дозволив доступ до архівів СБУ всім громадянам України, а  учасників винищення українських націоналістів лишилося небагато. При цьому закон прописує, що на архівні справи репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років не поширюється дія закону про персональні дані, на які, власне, у судовому позові наголошує позивач.

На думку відомого рівненського дослідника історії Ігоря Марчука, навіть якщо суд заборонить управлінню СБУ надавати архівну особову справу Б. Стекляра, багато громадськість не втратить, бо є чимало інших документів, які яскраво свідчать про діяльність полковника, який у 1940-1950-их роках був одним з фахівців боротьби з українськими націоналістами на Рівненщині.

Полковник КҐБ Борис Стекляр тепер.

Полковник КҐБ Борис Стекляр тепер.

У книзі „Со щитом и мечом“ („З щитом і мечем“) Теодора Гладкова, яка вийшла у 1988 році у видавництві „Каменяр“, в нарисі „Прийшов з війни лейтенант“ на основі спогадів Б. Стекляра автор описав, як той у повоєнний час боровся з українськими націоналістами і як, власне, розробляв та здійснював спецоперацію у селі Сухівці зі знищення Н. Хасевича.

Історики сподіваються, що з розглядом цієї судової справи відкриються й нові, досі невідомі, сторінки, пов’язані з придушенням радянською владою національно-визвольного руху в 1940-1950-их роках.

Полковник КҐБ у відставці Б. Стекляр з Рівного‚ звертаючись до суду з позовом проти Інституту національної пам’яті, ніби забув, що у жовтні 2013 року вже дав інтерв’ю кореспондентові російського інтернет-порталу „Я помню“ („Я пам’ятаю“) С. Смолякову про свою участь у війні з УПА. Опубліковано інтерв’ю 11 грудня 2014 року. Нижче у перекладі з російської мови подано головні тези цього інтерв’ю.

*   *   *

Після закінчення Новосибірської школи контррозвідки ми приїхали у Рівне. Викликає мене заступник начальника з кадрів Тюрин: „Поїдете в Дубно“. Поїхав в Дубно. Дослужився до посади начальника відділення. А потім забрали меня в управління.

В Дубні після війни була неспокійна обстановка. Начальником там у нас був Микола Агапов. Бувало, і в засадах разом з ним сидів. Одного разу я просидів в засаді 15 днів! Мали їх живими узяти, а не удалося – ліквідували. Мабуть, вони щось відчули. Й відразу – вогонь. Ми з солдатами – теж вогонь. Хата стояла на самому краю хутора… Тільки трьох поклали. Це ж провал! То була звичайна „боївка“. Псевдо керівника „Певний“.

Багато їх брали. Мало того, що брали, ще й вербували. Я з ними не працював. Що я? Простий виконавець. Були, були… Навіть з верхівки УПА. Того же „Леміша“ свої пов’язали. „Леміш“ – він же Василь Кук. Один з останніх керівників УПА. Після смерти Шухевича зайняв всі основні посади загиблого. Операція з пошуку Кука почалась з захоплення Мирона Матвієйка і Василя Охрімовича. В результаті отриманої від них інформації організували аґентурну гру, вислідом якої стали захоплення і перевербування „бандитів“ з ланцюжка, який безпосередньо вів до самого „Леміша“. Затримання Кука до прибуття оперативників здійснили його найближчі соратники: Микола Примас (псевдо „Чумак“, він же „Карпо“, „Богун“, „Юрко“) – зв’язківець Кука і аґент „Жаров“.

(Після шести років ув’язнення В. Кук був звільнений у 1960 році і написав „Відкритого листа до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха й усіх українців, які живуть за кордоном“, в якому визнав радянську владу законною в Україні, зрікся ОУН і УПА, закликав український уряд у вигнанні повернутися в Україну.)

Ніла Хасевича виявили за перехопленою запискою про „грушові дошки“.

(Ніл Хасевич – український художник, графік, ґравер, член ОУН, автор багатьох пропаґандистських плякатів, ксилографій, листівок, журнальних ілюстрацій і карикатур антирадянського змісту, а також „бофонів“ – грошових квитанцій УПА. Народився 1905 року на Волині, загинув 4 березня 1952 року в селі Суховці, Рівненська область.)

Його вели за окремою справою під кодом „Барліг“. Щодо записок, то ми довго не могли їх розшифрувати. Я дав команду – всю літературу і записи здавати мені. Після розгрому банди приносять опис вилученого, я запитую: „Все здали?“. „Товаришу майор, ми виявили у них „Короткий курс історії партії“. „Принесіть“. А вони: „Та ми викинули“. Після ліквідації іншої банди знову виявили короткий курс історії партії. Це була шифрувальна книга!

Коли узяли партію свіжих записок, я викликав нашого шифрувальника Перепенка Івана Давидовича: „Зможеш розібратися?“. Він подивився: „Ні, я не розшифрую“. Ми роздивилися повідомлення. Примітки двох типів: „ККІ“ і „Совпат“. Зрідка – „КЗУ“. Якщо „ККІ“ – це короткий курс історії партії, то „Совпат“ – брошура „Советский патриот“. Але що таке „КЗУ“? Довго ми з ним сиділи над цими записками, доки я не побачив голчані уколи під буквами в різних словах. Перебрали купу книг, але марно. І раптом в опису вилученої у бандитів літератури промайнула брошура „Каганович знову на Україні“ – КЗУ! Тепер ми могли прочитати кожну записку.

Розшуки Н. Хасевича тривали недовго. Вийти на слід художника допомогла його зв’язкова Інна Волошина (псевдо „Домаха“), вдова убитого полковника УПА Ростислава Волошина-Березюка. На допитах вона показала, що знала Н. Хасевича з часів співпраці в газеті „Волинь“. Виявити точне місце його криївки допоміг випадок. В одному з послань йшлося про приготування для художника п’яти кілограмів паперу і вишневого дерева, а також було назване місце криївки біля села Сухівці, в 12 кілометрах від Клеваня. Знайти криївку допомогли „інформатори“ з числа місцевих жителів, а точно вказала місце „схрону“ стара власниця хати, біля якої була криївка.

Ми запропонували художникові і двом іншим повстанцям здатися, але вони не відповіли. Коли відкрили отвір, пролунали автоматні черги. Кинули ґранату. В бункері були три трупи. Одного, з автоматом в руці, впізнали одразу – це був Н. Хасевич. Інший – „Павло“, можливо, хотів здатися, але його застрелив Н. Хасевич. Охоронник „Богдан“ бул убитий вибухом ґранати. В трьох приміщеннях бункера оперативники виявили шість видів зброї, ручні ґранати, запас продовольства, набоїв і свічок на декілька місяців, багато летючок і проклямацій.

Далі репортер запитав:

– Коли все затихло на західній Україні? 

– У 1956 році все уже було спокійно.

– З ким я ще можу поговорити?

– У Рівному навряд. Усі вже лежать. Дуже багато померло. Дуже напружена обстановка. При Ющенкові у нас все заборонили. Жодних інтерв’ю. Сидіти тихо!

– Після війни в Україні було багато винищувальних загонів. „Істребки“ були молодші оперативників. Чи у Рівному я можу знайти колишніх „істребків“? 

– Я особисто знаю трьох. Це видні люди міста. Мали високі пости на великих підприємствах або при владі. Але якщо тепер у них запитаєте, то станеться серцевий удар.

Публікація: Левко Хмельковський. У тексті виділені пояснення інтернет-порталу.

Коментарі закриті.