Рівно 80 років тому‚ в серпні 1937 року‚ червона Москва‚ вже після двох голодоморів з їхніми багатомільйонними жертвами‚ з новою силою зчервонила невинною людською кров’ю весь величезний простір СРСР‚ цієї безмежної тюрми народів. І знову‚ як у 1921 році‚ як у 1932-1933 роках‚ винятково тяжко постраждав український народ – винний лише в тому‚ що на той час ще не до кінця був знищений.
Сьогоднішня путінська Росія нібито не застосовує масового терору‚ не будує концтаборів‚ не повертається до однопартійної системи і до боротьби з „ідейними відхиленнями“. Але й не засуджує жодного зі смертельних гріхів‚ скоєних за всю совєтську історію. Навпаки – вважає цю історію великою‚ славною – такою‚ що й нині надає Росії життєдайного змісту. Володимир Путін шкодує за розпадом СРСР‚ має це за „найбільшу катастрофу ХХ ст.“. І це не просто жаль‚ а практична політика повернення у „світле минуле“.
Як вдається цьому дрібному чоловічкові робити свою нещасну країну знов такою‚ що несе нещастя іншим народам?
А відповідь дуже проста: річ не стільки в ньому‚ скільки в російській національній ментальності‚ котра для‚ сказати б‚ повноти існування мусить мати більш чи менш кривавого вождя-тирана. Втім‚ цю ментальність ледве чи й можна назвати національною‚ бо національне‚ в його нормальному розумінні‚ – це доцентрова‚ звернута на себе енерґія‚ самовдосконалення‚ саморозвиток. Росіяни ж як тип – то завжди рух назовні‚ від самих себе‚ самоцільний‚ несвідомий рух номад. Все одно‚ в який бік і проти кого‚ аби тільки від власних воріт.
В. Путін так довго при владі саме тому‚ що він символізує Росію‚ котра не хоче змінюватися. Не змінюватися для більшости росіян означає те саме‚ що бути великим‚ обраним для особливої місії народом. А коли в темній‚ абсолютно позбавленій самокритичности голові присутня „особлива місія“‚ то не мають жодного значення такі „буржуазні“ винаходи‚ як рівень і якість життя. Навіть якраз навпаки: чим тяжче росіянам живеться‚ тим частіше на площах найбільших міст з’являються один біля одного‚ поруч‚ портрети Сталіна і В. Путіна.
Проте набагато небезпечніше‚ що в російський суспільний наратив повертаються відверто безсовісні спроби виправдати масові сталінські репресії‚ за своєю жорстокістю небачені за все проминуле буття людства. Російськомовні інтернет-сторінки‚ присвячені цій тематиці‚ пропонують безліч версій‚ ледь замаскованою метою яких є перекласти відповідальність Сталіна за злочини на плечі запопадливих виконавців‚ котрі‚ бачиш-но‚ зловживали довірою вождя. Наприклад‚ московський історик Юрій Жуков у своїх „наукових“ дослідженнях намагається переконати‚ нібито Сталін мав намір провести перші демократичні вибори до Верховної Ради СРСР й таким чином відсторонити комуністичну партію від влади.
Очевидно‚ найбільш правдоподібною в очах росіян‚ котрі плачуть за СРСР‚ виглядає „об’єктивна“ потреба Сталіна боротися з ворогами після убивства Сергія Кірова‚ у той час другого за впливом у країні керівника. Сьогодні є вже неспростовні докази‚ що Сталін боявся С. Кірова як конкурента‚ й те вбивство було потрібне йому як підстава для маштабних переслідувань‚ а відтак і кривавих репресій.
Відома російська дослідниця і правозахиниця Ольга Шатуновська стверджувала‚ що „в особистому архіві Сталіна під час нашого розстеження був виявлений власноруч складений Сталіном список двох зфабрикованих ним „троцькістсько-зінов’євських терористичних центрів“ – Ленінградського і Московського“.
А С. Кіров‚ до речі‚ був достойним претендентом на кремлівского вождя‚ якщо врахувати цей його нелюдський цинізм: „Треба карати по-справжньому‚ щоб завдяки нашому Головному політичному управлінню на тому світі був помітний приріст населення…“
Взагалі кажучи‚ це цілком умовний „ювілей“ – що масові звірства почалися в серпні 1937 року‚ від постанови Політбюра партії‚ підписаної Народним комісаром внутрішніх справ Миколою Єжовим‚ „Про операцію з репресування колишніх куркулів‚ карних злочинців та інших антирадянських елементів“. Насправді терор почався набагато раніше – згадаймо хоч би судовий процес над „Союзом Визволення України“ навесні 1930 року. Власне‚ ще раніше. Підступна „українізація“ 1920-их років допомогла Москві виявити і звести з білого світу національно найсвідоміші й соціяльно та культурно найактивніші прошарки українського суспільства.
Від кінця 1932 року сталінські сатрапи почали щоденне полювання на „петлюрівців“‚ „аґентів Пілсудського“ і „українських буржуазних націоналістів“.
В недавно розсекреченному листі до Лазаря Каґановича Сталін напоумлював свого надійного соратника: „Найголовніше тепер – Україна… Якщо не візьмемося негайно за виправлення становища в Україні‚ то можемо її втратити.. Майте на увазі‚ Пілсудський не дрімає… Майте також на увазі‚ що в Українській компартії (500 тис. членів‚ хе-хе) міститься немало гнилих елементів‚ свідомих і несвідомих петлюрівців… Так далі тривати не може. Треба: а) взяти з України Косіора і замінити його Вами…“.
Як цей кат „виправляв становище“ в Україні два наступні роки‚ 1932-1933‚ – добре знаємо. Відомий радянський демограф-дисидент Сергій Максудов на підставі вивчення архівів в західніх країнах‚ прийшов до висновку‚ що від 1927 до 1938 року в Україні лише від репресій – тобто помимо Голодомору – людські втрати становили 4.5 млн. осіб.
1938-1940 роки до цієї кількости додали ще 167 тис. українців – заарештованих і майже усіх розстріляних.
В цілому статистика свідчить про особливу „опіку“ Сталіна Україною: наприклад‚ того страшного 1937 року українці, якщо брати загальну кількість заарештованих в СРСР‚ становили 53 відс.‚ поляки – 18.8 відс.‚ німці – 10.2 відс.‚ росіяни – 8 відс.‚ євреї – 2.5 відс.
Нікчемне це слово – „відсотки“: на Соловках і в урочищі Сандармох загинули великі люди‚ особистості‚ таланти‚ генії‚ цвіт нашої нації.
А потім була війна‚ були нові мільйонні жертви на вівтар людиноненависницької імперії.
Й ось такий безславний‚ ганебний кінець – з В. Путіном у Кремлі.