Правда. Таке просте‚ таке звичне слово. І таке складне! Особливо коли сказати – „наша правда“. Небесний ангел‚ мабуть‚ здивувався б: мовляв‚ люди добрі‚ правда не може бути „нашою“ чи „вашою“‚ вона – одна для всіх‚ для усього світу.
Але люди – не ангели‚ ми тільки туземні мандрівники‚ і все життя наше – тільки дорога до Божої правди. Тяжка‚ в тернах і каміннях‚ дорога. А водночас – легка і радісна‚ бо чуєш лікоть і подих ближнього‚ бо‚ як писав мудрий Джон Дон‚ „нема людини‚ що була б як острів‚ сама по собі‚… смерть іншої людини зменшує й мене‚ бо я єдиний з усім людством…“.
А з великого Тагорового серця виллялися ці слова: „Кожна нація зобов’язана самовисловитися перед світом“. Тобто‚ інакше кажучи‚ кожна нація – окрема мандрівка-доля‚ і завданням її є пересотворити каміння під ногами у чарівні самоцвіти. Оскільки кожен народ має свою міру сил‚ то успіх чи неуспіх пересотворення й підпадає під це багатозначне‚ конкретно часове визначення – „наша правда“.
Чому ж у нас‚ українців‚ вона така контроверсійна і така неподібна до шляху‚ до руху? Чому нам так тяжко дається кожен крок уперед? Чому ми такі добрі‚ що готові зрозуміти будь-кого‚ тільки не самих себе? Чому ми не дорожимо безцінним золотим перевеслом – рідною мовою – що в’яже нас в народ‚ в націю? Чому за чверть сторіччя незалежного державного буття Україна не висунула в державний провід національно свідому еліту? І чому її так мало? Чому українські інтелектуальні середовища такі потульні‚ угодівські‚ запобігливі перед сильнішими державами-націями і їхніми культурами?
Чому за три роки війни на Донбасі в українській суспільній свідомості не утвердилася істина‚ що йдеться не про Донбас‚ а про війну Росії проти України? Чому наші „мислячі люди“ тяжко‚ злочинно лукавлять‚ залишаючи Україну незахищеною від зросійщення – нині вже на тій підставі‚ що‚ мовляв‚ будьмо ж гуманні – на сході Україну боронять і російськомовні. То‚ може‚ погодимося з цим „арґументом“ – і нехай Україна зречеться своєї мови і стане ще однією російськомовною країною? Чому у Верховній Раді десятки депутатів виступають російською мовою? Чому український Міністер внутрішніх справ Арсен Аваков принципово не спілкується українською мовою? Чому в основі стратегії виживання України досі не лежить усвідомлення‚ що єдиним прийнятним для Москви варіянтом є цілковите і остаточне знищення України?
Ці „чому?“ колять серце багатьом. Зокрема й особливо – людям творчим‚ окриленим ніжною і чистою любов’ю до рідного народу‚ його історії і культури. Зазвичай‚ ці особистості надто перечулені й ранимі‚ тому не ховаються зі своїми почуттями і думками‚ й нерідко їхня реакція схожа на вибух відчаю.
Саме це сталося з популярним українським співаком і композитором‚ організаторм співочих фестивалів „Країна мрій“ Олегом Скрипкою. Розповідаючи про свій творчий шлях учасникам Школи журналістики „Української правди“‚ він щиро вихлюпнув зі свої української душі біль за трагічну долю української мови в українській державі і не змовчав з приводу багатьох причин нашої біди‚ зокрема цих: „Люди‚ котрі не можуть вивчити українську мову‚ мають низький інтелектуальний коефіцієнт‚ таким ставлять діягнозу „дебілізм“. Треба їх відокремити‚ тому що вони соціяльно небезпечні‚ треба створити ґетто для них. І будемо допомагати їм‚ як допомагають людям з вадами‚ на волонтерських засадах будемо співати їм „Володимирський централ“…“.
Боже‚ що тут здійнялося! Образний вислів негайно був потрактований в буквальному розумінні‚ співака звинуватили в „расизмі“‚ зацькували. Той же „принципово російськомовний“ міністер-нахаба А. Аваков назвав О. Скрипку‚ рідкісно справедливу людину‚ „ідіотом“.
Мало почулося голосів на захист співака‚ патріота своєї землі. З усіх політиків заступилася за нього Надія Савченко‚ але краще б вона цього не робила‚ бо хіба то захист: „Такі люди‚ як Скрипка‚ як покійний Кузьма – це люди творчости‚ вони мають право дозволити собі бути іноді неадекватними…“. А що‚ з Надіїного погляду‚ є адекватність? Це коли українці у спілкуванні з російськомовними переходять на російську?
Прекрасному музикантові вистачило мужности не лише не зректися своєї громадянської позиції‚ але й спокійно роз’яснити її недобросовісній пресі: „Ми в Україні живемо у спотвореному світі. Громадяни не мають вдосталь книжок українською мовою‚ фільмів‚ українського інтернет-контенту‚ відсутня широка можливість спілкуватися рідною мовою‚ вчити і виховувати дітей. Саме україномовні українці живуть у своєму маленькому і безправному ґеттто. Деякі з них віддають своєю життя на сході країни за право бути українцем. Мене обурює‚ коли Україну змушують любити „рускій мір“ більше‚ ніж український. Тим більше‚ коли використовують мої слова для маніпуляцій і спроб формувати в Україні штучну реальність“.
Мов води в рот набрала велика армія професійних розумників – політологів‚ політтехнологів‚ політичних експертів. Вони‚ бач‚ не хочуть виглядати заскорузлими націоналістами у часи ґльобальної свободи і демократії. Вони‚ бач‚ святіші‚ ніж Папа Римський. Еге ж‚ є тисяча способів виглядати справедливим і лише один спосіб бути справедливим‚ це – бути справедливим. Бути ним‚ хоч би весь світ збайдужів до правди і справедливости.
На тлі цього боягузливого замовчування української проблеми заслуговує вдячности чесний виступ української публіцистки Лариси Волошиної в київській газеті „День“:
„В Україні бачимо постійні спроби використати мовну тему для дальшого послаблення української мови на території української держави… Кожного‚ хто прагне збільшення частки української мови в публічній і державній сфері‚ негайно звинувачують в печерному націоналізмі і неповазі до російськомовних громадян. І кожного разу україномовні українці змушені виправдуватися й запевняти всіх і кожного‚ що вони не бажають порушувати чиїсь права‚ а тільки хочуть рівноправности на своїй землі… Ось і від Олега Скрипки вимагали вибачень‚ вирвавши його слова з контексту і надавши їм зовсім іншого сенсу. Той факт‚ що кожен штучно створений мовний скандал завжди закінчується закликом до українців покаятися і зізнатися у нетолерантному ставленні до російськомовних співгромадян – це і є спотворення реальности… Не помічати‚ що україномовні українці в усіх мовних суперечках опиняються у приниженому‚ виправдовувальному становищі – означає не помічати дискредитації усіх‚ хто спілкується українською мовою. А навмисне брати участь у цькуванні українця‚ котрий виступив на захист своєї мови‚ – це участь у злочинних маніпуляціях масовою свідомістю…“.
Марними є всі спроби недругів‚ навіть спроби нашого смертельного московського ворога‚ принизити святу українську правду – правду боротьби за свободу‚ за життя‚ за майбутнє.