8 червня, 2016

Моє покоління жило для України

Я називаюся Богдан Качор, долею пов’язаний з родиною Ровенчуків-Лабуньків. Як один з тих, хто включився у вир боротьби за Україну, я перейшов усю хресну дорогу тюрми на Лонцького у Львові, до концтаборів у Біркенав, Авшвіці, Мавтгавзені, Мельку і Ебензее (в Австрії), звідки нас, частину недобитих у „німецьких млинах смерті“ (за книжкою д-ра Петра Мірчука) звільнила 7-ма американська армія 6 травня 1945 року.

Усі чотири брати героїні визвольної боротьби Марії Ровенчук-Лабуньки загинули смертю героїв-мучеників у концтаборі Ебензее, Не знаємо місця їх загибелі і поховання. Наша Світова ліґа українських політичних в’язнів уважає борців-мучеників за українську правду рівних святим.

Світова ліґа вшанувала пам’ять загиблих наших друзів (усіх 36 з авшвіцького транспорту, яких ми могли зідентифівати) та й привезених з інших концтаборів до Ебензее, які там загинули, пам’ятним козацьким хрестом з чорного мармуру, з викарбуваним на ньому тризубом і написом українською та німецькою мовами „Синам України, загиблим за свободу у цьому таборі“. У 50-ліття звільнення, 6 травня 1995 року, відкрили хрест, обведений українською вишивкою. Його зробив мистець і власник мармурового підприємства „Біличі“ Анатолій Повзик зі своїми майстрами.

Я, не маючи шкільних свідоцтв, старався надробити втрачений час і взявся інтенсивно за науку. Вранці відвідував Українську торговельну школу в Авсбурґу, яку закінчив матурою, а по обіді відвідував Українську вищу економічну школу в Мюнхені, яку також закінчив зі званням інженер-економіст. Від управи Мюнхену наша Ліґа на передмісті Мюнхену отримала порожню школу на гуртожиток. Місто забезпечувало нас харчами. До гуртожитку управа Ліґи прийняла українських студентів, дала їм приміщення і харчування. Українські професори давали лекції з різних ділянок науки.

Закінчуючи вже студії в Мюнхені, я розшукав мою родину, батька, брата і сестру, які оселилися в Арґентині перед Другою світовою війною. Батько звелів мені переїхати до них, до Буенос-Айресу, що я дуже радо зробив у 1948 році. Там я взявся далі за науку. З різними ускладненнями був прийнятий до Університету в Буенос-Айресі, який успішно закінчив. Включився у громадське життя українців в Арґентині. Оженився і заложив родину. Тому що батьки моєї дружини вже давніше переїхали у США, жінка захотіла бути коло мами, і ми переїхали до США. Тут я працював разом з Левом Пришляком, батьком теперішнього ректора Українського Вільного Університету (УВУ) проф. Марії Пришляк. Заснував Кредитівку „Самопоміч“ у Кергонксоні, Ню-Йорк, був деякий час секретарем Головної управи Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), головою 2-го Відділу ООЧСУ в Ню-Йорку, секретарем Товариства політв’язнів в Америці, купив спільно з Володимиром Мазуром і Петром Палюхом дім для установ Українського Визвольного Фронту в Ню-Йорку, був довголітнім секретарем і фінансовим референтом Фундації УВУ в Ню-Йорку, спільно з головою Фундації д-ром Петром Ґоєм збирав гроші і пересилав їх до Мюнхену. Щорічно ми переказували від 100 до 150 тис. дол., а було два рази по 200 тис. дол.

Нехай цей мій короткий, неповний спомин про великих українців буде китицею троянд у величному вінку їхньої слави!

Ню-Йорк

Коментарі закриті.