Після Першої світової війни й утворення так званої ІІ Республіки до складу тодішньої Польщі відійшло 125.7 тис. кв. км земель Східньої Галичини та Західньої Волині, що становило третину усієї її території. Тут в 1931 р. проживало 8.9 млн. осіб. З них — 5.6 млн. етнічних українців і 2.2 млн. поляків. Ці землі стали для відродженої польської держави передусім джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас це призвело й до появи та загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що й зрештою спричинило її чергове зникнення з карти Европи під час Другої світової війни.
Адже впродовж 1920-1930-их років польська політика в українському питанні була загалом хибною, хоча мала й свої й суттєві відмінності на початках і згодом. Слід зазначити, що у 1919-1923 pоках Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні.
З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною, тому Варшава зобов’язалася ґарантувати українському населенню автономію. Відтак польська конституція (17 березня 1921 року) ґарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Щоправда‚ прийнятий 26 вересня 1922 року закон, котрий надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам – Львівському, Станіславівському і Тернопільському, так і залишилися на папері.
А в 1923-1926 pоках у Польщі при владі вже перебував уряд нібито „народної демократії“, який проте в українському питанні відстоював „інкорпораційну“ програму, суть котрої полягала у створенні мононаціональної польської держави.
Водночас економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку та перетворення Галичини на аґрарно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західньої України була доведена до катастрофічного стану. На чотири воєводства — Львівське, Станіславівське, Тернопільське та Волинське — припадало 25 відс. території і 28 відс. населення Польщі, але тільки 16,6 відс. промислових підприємств і 9.8 відс. кваліфікованих робітників. Натомість штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аґрарному секторі. Надлишок робочої сили та малоземелля посилювали аґрарне перенаселення.
У 1921 році питома вага малоземельних селянських господарств (до п’яти гектарів) становила в Західній Україні 81.1 відс., а в центральній Польщі – 53.7 відс.. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли найкращі землі, вилучені у збанкрутілих поміщиків, віддавалися переважно польським відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919-1929 pоків 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. гектарів землі.
До того ж‚ польська влада, як показала подальша історія‚ собі ж на біду, намагалася знищити самі поняття „Україна“, „українець“. Українське населення почало іменуватись „русини“, а вся територія стала називатися „Східня Малопольща“. Тодішні керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, що це, мовляв, вигадка комуністів.
Активній польонізації Західньої України сприяв і закон від 31 липня 1924 року, що оголосив державною мовою на всій території країни виключно польську. Передусім почали з ліквідації українських шкіл. Якщо, наприклад, в 1911-1912 навчальному році тут було 2‚418 українських шкіл, то в 1926-1927 році – лише 845.
А після приходу до влади Юзефа Пілсудського у травні 1926 року Польща стала на шлях відновлення держави „від моря до моря“. Суть нового політичного курсу полягала у державній асиміляції національних меншин. Для її здійснення у 1926 році було створено спеціяльний відділ національностей, а в березні 1934 року почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. Щоправда в 1928-1930 роках було зроблено й певні поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об’єднань.
У 1926 році в Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку. А у 1928 році вона зачепила вже усі сфери економічного життя‚ була глибшою, ніж в багатьох европейських країнах‚ і тривала до 1935 року. Промислове виробництво в 1930 році порівняно з 1929 роком скоротилося на 18 відс., а в 1935 році – на 34 відс. Застій виробництва паралізував текстильну промисловість, на 40 відс. зменшилося виробництво металів, на 13 відс. – цукру, на 66 відс. зменшився експорт. Національний дохід зменшився з 26 млрд. злотих (1929 рік) до 12.5 млрд. злотих (1935 рік). Військові витрати становили 70 відс. бюджету.
У важкому становищі опинилося й сільське господарство. Відтак майже 9 млн. селян були приречені на практично голодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля. 1931 року кількість безробітних у Польщі становила майже 500 тис. осіб, а разом з родинами – 1.5 млн.
Це стимулювало чергову хвилю трудової еміґрації. Основна кількість українських переселенців знову почала прямувати до США та Канади. З 1920-го до 1939 року їх туди прибуло відповідно близько 100 тис. і 70 тис. За цей же період до Бразилії еміґрувало майже 10 тис. українців, до Арґентини — понад 40 тис. Переселялося українське населення і в інші країни Латинської Америки – Уруґвай, Параґвай. Загальна ж кількість еміґрантів з Західньої України у міжвоєнний період (1919-1939) становила понад 220 тис. Криза охопила також і буржуазію. Протягом 1930-1935 р.р. збанкрутувало 3,000 промислових підприємств, серед них багато великих фірм. Отож соціяльне становище країни вкрай загострилося, оскільки криза охопила не лише промисловість, а й торгівлю, кредитну систему, валюту, сферу ділових зобов’язань.
Принагідно, слід зазначити, що наслідки кризи для Польщі не були б, мабуть, такими важкими, коли б не особистісне протистояння між Йозефом Пілсудським і Казимиром (Казімежем) Бартелем, котрий у 1926-1930 роках неодноразово обирався прем’єром в уряді Польщі, а згодом, розійшовшись в поглядах з Й. Пілсудським, став ректором Львівської Політехніки. Адже саме К. Бартель пропонував очільникові Польщі радикально змінити соціяльно-економічний курс і розпочати нову економічну політику, подібної до „нового курсу“ Френкліна Делано Рузвельта у США.
Відтак 1931 року починають відбуваються масові виступи робітників та селян проти соціяльної політики уряду. 1934 року кількість страйкарів сягнула вже 400 тис. осіб. На Західній Україні на початку 1930-их років відбулися масові страйки сільськогосподарських робітників, бунти та виступи селян проти аґрарної політики уряду та великих землевласників.
Економічна криза 1929-1933 років зумовила еволюцію режиму Й. Пілсудського. Щоб утриматися при владі, він розпочав репресії проти своїх опонентів та обмежив права парляменту. У 1935 році було прийнято нову конституцію, яка закріпила режим особистої влади. Відтепер президент обирався на сім років загальним голосуванням. Допускалася можливість висування на президентську посаду лише двох кандидатів. За цією конституцією президент відповідав тільки перед Богом та історією: всі інші органи державної влади – сенат, сейм, уряд, суди, збройні сили – підпорядковувалися президентові, що обирався вузькою колеґією. Уряд ставав незалежним від парляменту. Конституція запроваджувала авторитарний режим, що зберігав незначні залишки парляментської демократії.
Але у травні 1935 року Й . Пілсудський помер. Після його смерти розгорілася боротьба між генеральним інспектором збройних сил генералом Е. Ридз-Сміґли та новим Президентом Іґнацієм Мосцицьким, яка завершилася компромісом і поділом влади. Саме І. Мосціцькому, ще одному професору Львівської Політехніки, вдалося в період 1935-1939 років стабілізувати внутрішнє становище країни: почалося пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало. До речі, маловідомий факт – в означений період розпочався процес часткової рееміґрації. До Польщі повернулися близько 45 тис. українських заробітчан, котрі почали вкладати зароблені за океаном гроші у власні господарства та дрібні підприємства.
У відповідь найчисельніша тоді у Польщі українська партія УНДО (Українське Народно-Демократичне Об’єднання) у жовтні 1935 року взяла курс на нормалізацію польсько-українських взаємин. В свою чергу‚ й уряд пішов на деякі поступки. Зокрема провідник УНДО Василь Мудрий був обраний одним з п’яти віце-маршалів польського сейму.
Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні Другої світової війни, побоюючись використання українського питання нацистською Німеччиною, польський уряд різко змінив акценти у своїй національній політиці, й знову повернувся до доктрини мононаціональної Польщі. Це й зумовило стійку опозиційність українців, що виявлялася як леґально, так і нелеґально.
В економіці ж протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Якщо в 1921 році в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 році їх було до 4,000. Коли ж антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі леґальних форм боротьби. Якщо у 1922 році в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934-1939 pоках – 1‚118.
Натомість асиміляторська політика польських властей за фактичної відсутности єдности українських політичних сил зумовила застосування й більш радикальних форм національного спротиву. У Відні в січні 1929 року було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). ЇЇ першим провідником став Євген Коновалець, а після його загибелі від рук сталінських спецслужб в 1938 році до керівництва ОУН прийшов Степан Бандера.
Окремої розмови заслуговує й еволюція Львова в 1930-ті роки, як одного з колишніх інтелектуально-культурних центрів Австро-Угорської імперії. Перша Світова війна та її наслідки, звісно, істотно змінили місто, котре, на жаль, деґрадувало зі столиці коронного краю до лише одного з великих міст воєводства. Чимало осіб і інституцій з поспіхом переміщалися у бік Варшави, яка своєму новому столичному статусові чималою мірою завдячувала власне тим провінціялам, що тягнулися до „землі обітованої“. Адже Варшава, як центр політичного і культурного життя, створювала усі умови для інтелектуалів і творчих особистостей. Тобто ті умови, яких вже не могли запропонувати колишні провідні міста – Краків і Львів.
Водночас Галичина, котра з огляду на свою минулу політичну та культурну автономію володіла досвідченими кадрами у сфері державної адміністрації, освіти, науки та права жертовно заселяла убогі у цьому сенсі польські землі, звільнені від пруської та російської окупації. Отож університети у Варшаві, Познані, Вільно чи Любліні або піднімалися після занепаду, або й творилися заново завдяки професорам з обох галицьких міст. До столиці та на захід відродженої держави переїхали в переважній більшості найкращі письменники та мистці, тому галицька провінція культурно зубожіла. Звісно, ці процеси не оминули і Львова. Скажімо, Остап Ортвін, найбільш блискучий літературний критик у Львові часів культурного розквіту міста, якому він залишився вірним до кінця, писав тоді з ностальгією, що „у Львові, де ще так нещодавно інтелектуальне життя било бурхливим джерелом европейської метрополії, усе скорчується до провінційного багна“.
Однак, Львів опирався небажаній деґрадації, намагався у нових обставинах зберегти свої колишні позиції, наскільки це було можливо. Він так і залишився третім, найбільшим після Варшави і Лодзі польським містом за кількістю населення. Слугував Львів і серйозним европейським науковим центром, містом Політехніки, Університету Яна Казімєжа, Академії міжнародної торгівлі та Академії ветеринарної медицини. У місті Лева були чудові музеї, бібліотеки, театри, виходило десять щоденних газет і працювало багато видавництв.
Проте тривало це лише до 1939 року, а незабаром і Польщу в цілому, і Галичину зокрема, спіткала зовсім інша історія.
Ігор Галущак – історик‚ журналіст‚ Львів.