Люди як люди – всі однаково думати не можуть‚ і на життя кожен дивиться власними очима. Один каже‚ що Україну після Революції Гідности просто не впізнати‚ інший – що очікуваних змін не сталося в повній мірі‚ ще інший – що змін вагалі нема‚ навіть у чомусь стало гірше. І кожна така оцінка‚ певно ж‚ має під собою якісь підстави. Тому тут важливо якомога чіткіше розділити‚ як то говориться‚ праведне з грішним‚ не затінити реальних досягнень недоліками чи невдачами‚ відрізнити головне від другорядного.
І перш ніж аналізувати внутрішню ситуацію‚ треба покеруватися найочевиднішим: якщо путінська Москва тисячами способів‚ таємних і явних‚ в тому числі й збройним‚ прагне знесилити і врешті знищити українську державу‚ значить – Україна на правильному шляху‚ значить – її уряд‚ її урезидент‚ її Верховна Рада‚ її політична еліта і все громадянське суспільство стоять на сторожі свободи і незалежности своєї країни.
Що ж до поглядів на внутрішнє становище‚ то тут маємо гостре протистояння двох політичних „хорів“ – хвалебного і критичного.
До першого з них належить наближений до Адміністрації Президента політолог Віктор Уколов. На його думку‚ правильно оцінити успіхи України дозволяє порівняння результатів цих двох всенародних зрушень – кінця 2004 і кінця 2014 років. Мовляв‚ після Помаранчевої револції в Україні настав хаос через запеклі сварки між президентом і прем’єр-міністром; економіка завмерла; Збройні Сили розвалювалися; Україні не було надано Пляну дій щодо членства в НАТО; Київ підписав кабальний договірна постачання російського газу; відтак за наступні 10 років не було здійснено жодної реферми – ні економічної‚ ні політичної.
А от після Революції Гідности нема незгод у верхніх ешалонах української влади; економіка запрацювала; армію зміцнено до рівня найвищої боєздатности; Україна майже повністю звільнилася від російсього газового зашморгу; підписано Асоціяцію з Европейським Союзом‚ отримано безвізовий режим з ним; в Україні відбулася рішуча декомунізація‚ реформи поліції і охорони здоров’я‚ судова реформа‚ створено ефективні антикорупційні органи.
А хто посміє применшити значення з’яви в Україні активних громадських організацій і об’єднань‚ волонтерського руху?
І в цілому можна стверджувати‚ що за чотири роки після Революції Гідности вже годі засумніватися в проевропейському геополітичному виборові України.
Але якщо все так добре‚ то чому тоді все голосніше чути протилежну опінію? Загалом вона зводиться до визнання‚ що влада і народ все ще мовби живуть на різних плянетах‚ що Революція Гідности не додала гідности державі‚ що в ній далі панує корупція‚ жахливе зловживання чиновників своїм службовим становищем‚ цинізм‚ безкарність‚ зневажання основ сумління і християнської моралі.
Хіба можна чимось виправдати цей ганебний факт – що майже за три з половиною роки після загибелі Небесної Сотні в лютому 2014 року лише один-єдиний злочинець відбуває покарання? Це – інформація від самого керівника Департаменту спеціяльних розслідувань Генеральної прокуратури Сергія Горбатюка.
А ось наступнний пресумний факт: тільки від січня цього року до кінця вересня населення України зменшилося на 149 тис. осіб і тепер становить лише 42 млн. 275 тис.
Свідчать учасники Революції Гідности і антитерористичної операції:
Максим Музика: „Ми змінили трошки робочий стіл‚ поміняли якісь іконки‚ вигнали Януковича‚ але не змінили систему‚ котра дозволила Януковичеві з’явитися“.
Волонтерка Маруся Звіробій: „Суспільство втратило здатність до поступу‚ бо втратило єдність‚ котра панувала на Майдані“.
Сотник самооборони Майдану Андрій Янченко: „Кров’ю ми платимо за свободу‚ але тепер свобода зобов’язує нас змінити систему“.
Депутат Верховної Ради і відомий український лікар Ольга Богомолець вважає‚ що недовершена революція дозволила збереженій старій системі занедбати в Україні усі соціяльно спрямовані галузі. Зокрема вона говорить: „Україну в Конституції визначено, як соціяльну державу, а тому всі антиконституційні псевдореформи, які погіршують соціяльний захист громадян – злочинні. І якщо ми хочемо захистити Конституцію та наші основоположні права, ми повинні вимагати від уряду відмовитися від антинародної та антисоціяльної політики. Покищо внаслідок злочинних псевдореформ уряду українці втікають з країни. Сотнями тисяч виїжджають науковці, інженери, управлінці, вчителі… Тільки медиків за останній час виїхало з України понад 66 тис. Наступний рік має стати роком переломним. Або уряд таки доб’є нашу країну своїми антинародними „реформами“, або ми змусимо їх згадати, що найвищою цінністю держави є люди, а Україна є соціяльною державою“.
То так виходить‚ що завжди винна влада? А люди‚ а суспільство загалом – ідеальне? На цю тему – слушні міркування відомого українського публіциста Віталія Портникова:
„Шанс побудувати єдину демократичну і успішну країну все ще є‚ хоч і зменшується з кожним днем. Однак‚ цей шанс вимагає самоосудности і від влади, і також від суспільства. Влада повинна докласти зусиль для надання процесам державного розвитку незворотности – навіть всупереч суспільним настроям і страхові через власні рейтинґи на виборах. Суспільство має відвикати від анархії і навчитися поваги до державних інституцій, навіть коли в них виявляються не найкращі, на думку окремого громадянина, представники естеблішменту. Суспільство повинно навчитися контролювати цю владу. Громадяни повинні самі йти у владу – перш за все в місцеву.
Громадяни повинні бути готові до самостійного фінансування своєї політичної і громадської активности – на пожертви від великого бізнесу державу не побудувати.
Отже, пересічному українцеві потрібно взяти всю відповідальність на себе не тільки в повстанні, в революції‚ але і в процесі державного будівництва. Інакше нічого не вийде. Ми маємо зрозуміти одну просту річ. В результаті Майдану вдалося замінити вельми ефективну – з точки зору інтересів бандитів і Кремля – чужу владу на не дуже ефективну, але свою. Якщо це розуміння не прийде, наступна влада теж буде чужою“.
Жодна революція не спроможна моментально змінити життя людей. Вона покликана лише розбудити соборну суспільну свідомість і поглибити почуття відповідальности кожного громадянина за долю своєї країни. Та справа не лише у свідомості. Україна чекає від українців щирої і вірної синівської любови. Як справедливо підкреслює незалежний політичний експерт Михайло Басараб‚ – треба відчувати гордість за свою державу‚ відчувати національний гонор:
„У ці дні багато хто розмірковує про ментальний пасив, який ми отримали у спадок від совєтів. Він ускладнюється ще й тим, що багатостолітнє існування українців в межах чужих, ворожих, держав зформувало тепер у більшості з нас неґативне ставлення до власної держави. Безліч наших проблем від того, що держава, хай тепер і своя, продовжує сприйматися як щось чуже або й вороже. Саме через це абсолютно нормально не дбати про наше, обманювати або красти в країни чи суспільного. Бо ж не існує спільного блага. Раз я живу у чужій мені державі, то маю дбати лише про своє, винятково особисте.
Йдучи за цією ж логікою, можемо припускати, що одне лише усвідомлення держави своєю здатне автоматично вирішувати багато наших проблем. Те саме стосується й державних діячів. Справжніми провідниками України здатні стати лише ті, хто матиме гаціональний ґонор. Для кого українське походження і держава буде самоцінністю, яка не потребуватиме якихось додаткових пояснень чи обґрунтування. Такі президенти не ставатимуть просто так на коліна у чужих столицях.
Це зовсім не означає, що у претендентів на провідництво не повинно бути інших критично важливих особистісних і професійних характеристик. Але національний ґонор – понад усе“.