31 березня, 2017

Бандерівці перемогли

Друк

Я народився в російськомовній родині і, звичайно, розмовляв виключно російською мовою. Мешкав у невеличкому кримському містечку на узбережжі Чорного моря. І хоча юридично це таки була Україна, але української культури та мови там майже не було.

Тоді в Криму українська мова сприймалася трохи незвично. Як щось екзотичне, не зовсім зрозуміле, а тому часом просто смішне. Ми знали кілька анекдотів про особливості перекладу деяких українських слів. З надхненням дражнилися почутими в новинах незрозумілими словами. У школі я мав, здається, одну чи дві години на тиждень української мови, та й то лише в старших клясах. Тоді як англійської та німецької було по п’ять-шість з перших років, бо школа – з поглибленим вивченням чужоземних мов. Ну а українська ж не чужоземна…

Єдине, що інколи нагадувало про Україну, — це музика. „ВВ“, „ТНМК“, „Брати Гадюкіни“… Пісні українською мовою сприймалися круто, але знову ж таки як екзотика. Почути цю музику в Криму було непросто, адже місцеве кабельне телебачення транслювало здебільшого російські канали. Українські ж були непопулярні, їх переважно вмикали, щоб подивитися на новини та футбол. Майже не було української музики і в продажі, навіть серед піратських записів.

З виступами на півострів з завидною реґулярністю приїжджали Алєґрова, Кіркоров та „Любэ“ разом з іншим непотрібом російської попси. А от українські виконавці традиційно до Криму не добиралися.

Попри це все, я чомусь відчував себе українцем, любив свою країну. Навіть інколи вступав у суперечки з рідними або просто знайомими щодо України та її місця у світі. Це взагалі серед кримчан і гостей півострова був такий собі популярний вид спорту — порівнювати життя в Криму (Україні) та Росії. Зазвичай не на користь України. „Братній народ“ приїжджав з валізами грошей на відпочинок і розповідав казочки про велику та багату країну, до складу якої ми (кримчани) неодмінно повинні повернутися з часом. Особливо раділи при цьому відставні військові, підраховуючи подумки фантастичні суми нових російських пенсій. Найгірша позиція в України була за часів Віктора Ющенка, адже різниця між президентами була, як кажуть, видна неозброєним оком, чим радо користувалися росіяни.

Потім був університет в іншому не менш російськомовному місті Харкові. Там, уперше напевно, я побачив українців, що розмовляють українською мовою, хоч як дивно це прозвучить. Вони були меншістю й принагідно переходили на російську. Лекції переважно читалися не державною мовою. Були, звісно, винятки, які створювали для мене проблеми. Якусь там вищу математику й так доволі складно зрозуміти, а якщо ще й „чужоземною“ українською.

Київ зустрів більшим співвідношенням використання української мови. Назви вулиць і закладів, транспорт, афіші. На диво, мені це здавалося більш-менш природним, не викликало якогось спротиву чи непорозуміння. У моду поступово приходила українська культура. Людей у вишиванках почали сприймати вже не як диваків, а як стильних „перців“. На музичному Олімпі дедалі більше ставало цікавих україномовних гуртів. Проте державні керівники та люди бізнесу переважно ще схилялися до російської мови, залишивши українську для „маленьких людей“.

Переламним особисто для мене став 2014 рік. Навіть не Майдан, а окупація Криму. І перші новини з російських джерел про „криваві звірства націоналістів у Києві, які вбивають за російську мову“. Я, абсолютно російськомовний, працював тоді в центрі столиці в російській компанії і відповідно до логіки московських пропаґандистів повинен був стати однією з перших жертв убивць-бандерівців. І неможливо було пояснити рідним на півістрові, чому я і далі підтримую „хунту“. Приблизно в той час вирішив перейти на українську мову, спочатку хоча б на письмову.

Не зрозуміли вони, коли я сам став одним з „карателів“, добровільно вступивши до Збройних сил України. На позиціях у наметах біля буржуйки збиралися хлопці з усієї країни в американсько-британсько-німецькому камуфляжі й військово-матірним суржиком висміювали повідомлення сепаратистів про підступні пляни „хунти“ насильно провести українізацію. Зустрів я там і багато кримчан, які полишили свої рідні місця та, не зрадивши присягу, і далі воюють у складі ЗСУ. Це не зрозуміють у Криму чи недореспубліках: окупанти їх лякали мовою, а половина бійців, які зараз захищають Україну, говорять російською. Як і більшість тих, хто тепер уже навіки залишився в строю. Така гірка іронія долі.

Надворі вже 2017 рік. У Києві легко можна знайти російськомовну пресу, майже безперешкодно працюють компанії з Росії. Люди на вулицях і зараз спілкуються більш зручною для себе мовою. Досі немає підтвердження злочинів „хунти“ на тлі мовного питання.

Але в моєму випадку бандерівці перемогли — я стаю україномовним. Не з примусу, а тому що розумію важливість цього питання для мене особисто й для майбутнього країни.

„Український тиждень“

Коментарі закриті.