В Україні настав великий момент – нагода автокефалії і патріяршого устрою Православної Церкви. Подія така велика, що вона потрясла найбільшим ворогом – Москвою.
Москва завжди відігравала підлу ролю аґресора, одначе дуже часто не без співучасти української сторони. Були зрадники, підлабузники, але, мабуть, найчастіше причинами поразки були власні амбіції, а то й малоросійство або русофільство. Сьогодні Україна стоїть перед ще одним помітним іспитом національної зрілости. Одначе історія повинна бути найкращим учителем, бо вона переповнена прикладами як „не поводитися”. І тут велика лекція Православного Християнства, яке в Україні починається з Х ст. Князя Володимира, а фактично з ІХ ст. Князя Аскольда, або ще раніше з св. Андрія Первозванного.
У 1620 році Єрусалимський Патріярх Теофан у Києві, таки у Печерській Лаврі, відновив Київську православну митрополію і висвятив опісля Іова Борецького, ігумена Києво-Михайлівського монастиря, митрополитом Київським і ще сімох, одного у сан архиєпископа і шість у сан єпископів.
Згодом ієрархи Київського Православ’я почали висувати ідею споріднення України-Руси і Московії. Це були перші кроки. Дальші київські ієрархи впроваджували европейську культуру та освіту у темну Москву. Гетьман Петро Сагайдачний записався в історії великими літерами, зробивши з козаків велику військову і політичну силу. Але він також встановив таким нахилом ідеологічну спорідненість з Москвою. А зробив він це також задля власних амбіцій стосовно Варшави. Вже після Переяслава Українська Церква була підпорядкована Московському Патріярхатові. Події 1685-1686 років так званого суперечливого вибору Митрополита Гедеона Четвертинського, його подорож у Москву 1685 року, підпорядкування її та листи з 1686 року Вселенського Патріярха у цій справі відомі. Українські митрополити були запрошені в Москву, деяких навіть зараховано між святими Московської Православної Церкви. І не тільки через аґресію Москви.
Сьогодні після великого рішення Вселенського Синоду надати автокефалію Українській Православній Церкві та скасування „листів” з 1686 року розпочалася дискусія, щодо об’єднання Київського Патріярхату, Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського Патріярхату. Патріярх Філарет проголосив потребу скликання об’єднувального Собору. У тому намірі відбулися розмови між Патріярхом Філаретом з Київського Патріярхату та Митрополитом Української Автокефальної Православної Церкви Макарієм.
Засоби масової інформації в Україні та за кордоном подали звідомлення Митрополита Макарія, який нарікав на Патріярха Філарета, що не вдалося домовитись щодо об’єднувального Собору. Причини були подані такі: Митрополит Макарій висунув потребу узгодити статут, назву і статус, тобто чи патріярший чи митрополичий (чому митрополичий?) перед скликанням Собору. Філарет відповів „А статут у мене є”. Макарій сказав „У мене теж є, але з двох статутів треба зробити один”. „Ні, – каже Філарет, – мій буде статут”. Філарет вважає, що і назва вже є, а всі мають приєднатися до Церкви, яку він очолює, а статус є патріярший.
Президент України Петро Порошенко запропонував назву Православна Церква в Україні, тобто без слів Київського Патріярхату чи автокефалії. Митрополит Макарій подав думку, що перше Вселенський Патріярх повинен надати Томос, а вже опісля надіслати до Києва свого митрополита для обговорення об’єднання.
Отже, як і в минулому, велике діло готові змарнувати власними амбіціями і внутрішніми непорозуміннями. Чи потрібно закордонного судді, щоб православних заспокоїти та об’єднати задля великого діла? Невже ж не можна самим дати собі раду і при таких великих моментах знайти спільну мову? Українська Православна Церква повинна бути одна, з узгодженим статутом, з Київським Патріяршим устроєм і назвою, яка це вказує. Жодні особи не можуть стояти на перешкоді історії народу.
Ню-Йорк