В нашому захланному‚ грошолюбному‚ грошоцентричному світі‚ де панує культ безмежної наживи і точиться жорстока боротьба за матеріяльний успіх‚ небезпечно бути слабким. На таких дивляться зверху вниз і мало хто жаліє. Навпаки – нерідко слабість‚ як окремої людини‚ так і держави‚ провокує сильніших‚ заохочує до зверхности‚ до експансії‚ до визиску.
Слабкість перетворює суб’єкта на об’єкт – легкодоступний предмет зазіхань.
В такому становищі перебуває сьогодні незалежна українська держава. На всі боки винна – полякам‚ мадярам‚ румунам‚ москалям. І буде винною‚ поки не стане сильною. Й то сильною винятково за рахунок власних ресурсів. Наразі її „пальці“ – джерела внутрішньої сили – ще‚ на жаль‚ розчепірені і в’ялі‚ але хто посміє сказати‚ що вони нездатні стиснутися в міцний кулак?
Історично короткий період – а такі разючі зміни: коли Україна перебувала у складі СРСР‚ цього світового ядерного монстра‚ ні Польща‚ ні Мадярщина‚ ні Румунія й мріяти не могли про будь-які претензії до України. Нині ж Росія‚ не позбувшись свого імперсько-завойовницького нутра і не змирившись з незалежністю України‚ сама підбиває цих своїх колишніх васалів до україножерства: не бійтеся‚ мовляв‚ ви з заходу‚ а ми зі сходу роздираймо Україну на шматки.
Москва вже готова до нападу‚ їй потрібний лише привід‚ як от спровокований кремлівською аґентурою чи „п’ятою колоною“ хаос всередні української держави‚ збройні диверсії і кров на вулицях українських міст.
З березневої доповіді американського Інституту досліджень проблем війни: „Розміщення сухопутних військ навколо України подібне на підготування до раптового вторгнення з участю механізованих військ: полки розташовані парами під керівництвом спеціяльних штабів вздовж окремих ліній наступу, які пізніше сходяться; добре захищені тилові зони, і все це розташоване за 50 миль (80 кілометрів) від кордону з Україною“.
А на заході тим часом щосили пробують зварити антиукраїнську кашу поляки і мадяри‚ будуючи свої національні відродження не на повоєнних ліберально-демократичних цінностях Европи‚ а саме на шовіністичній пам’яті – на пам’яті про колишню історичну зверхність „панів над хлопами“‚ на пам’яті про втрачену Галичину і Закарпаття‚ про „Малопольщу“ і „Маломадярщину“.
Добрі і правильні заклики авторитетних українських моралістів і гуманістів – не треба напружувати стосунки з поляками‚ бо ж все одно об’єктивно ми з ними – стратегічні партнери‚ й цієї нашої потенційної єдности дуже боїться Москва‚ намагаючись вбити клини між українцями і поляками. Одначе‚ чи ці щирі і мудрі гуманісти можуть надати ґарантії‚ що об’єктивні критерії не обернуться вкрай суб’єктивізованим‚ тенденційним розвитком ситуації?
Про цю явну небезпеку говорив Президент Петро Порошенко у виступі з нагоди Дня Національної ґвардії 26 березня:
„Ціла низка подій останнього часу свідчить, що боротьба справжніх патріотів України за право жити в суверенній, сильній, незалежній, демократичній, европейській країні йде на всій її території – від Донбасу, де здійснюється пряма чужоземна аґресія проти нашої держави, до Закарпаття, яке стало об’єктом атаки російських спецслужб з метою ускладнити взаємини нашої держави з нашими західніми партнерами“.
Тобто з боку Києва бачимо усвідомлення реальної картини‚ але складні – не з вини України – взаємини з західніми партнерами зміняться в кращий бік лише за умови внутрішнього зміцнення української держави – до тієї міри‚ щоб сусідам перестало хотітися реанімувати антукраїнських привидів минулого.
Ось‚ наприклад‚ зовні нібито невтральна подія: Президент Польщі Анджей Дуда повідомив про створення у Варшаві Інституту польсько-угорської дружби. Дай‚ Боже‚ цій дружбі ясного‚ справді европейського змісту і шляхетного майбутнього. Але при цьому нам‚ українцям‚ не можна зректися власної історичної пам’яті. Вступаємо у 80-ий рік від трагічного 1939 року‚ коли наймасовіша‚ всенародна політична організація Закарпаття‚ Українське Національне Об’єднання‚ повела край до створення Карпатської України як незалежної від мадярів і чехів держави. Безсмертна Карпатська Січ‚ боронячи цю незалежність‚ першою в Европі виступила зі зброєю в руках проти гітлерівського нацизму.
Та сили тоді були нерівні‚ і великою мірою – з тієї причини‚ що Польща і Угорщина‚ заражені великодержавним шовінізом‚ заповзялися знищити Карпатську Україну і встановити спільний польсько-мадярський кордон у Карпатах. Про це свідчать тисячі архівних докуметів. Чимало з них використав у своєму сумлінному‚ справді науковому дослідженні д-р Петро Стерчо – „Урядова координація операцій мадярських і польських терористів у Карпатській Україні в 1938-1939 роках“ (Філядельфія, 1971 рік). Цитуємо за цією працею:
„Визволившись з-під московського та австрійського панування в 1919 році‚ поляки забагли опанувати бодай частину‚ якщо не всю територію України‚ аж по Дніпро‚ на базі „історичного права поневолювача“. Бажання повної домінації на західньо-українських землях‚ скріплюване традиційною політикою поляків проти кожної гілки українського народу‚ стало базою польсько-мадярської приязні по Першій світовій війні. Мадяри змагали до повернення автономної Підкарпатської Руси під свою владу з метою завершити повну мадяризацію цієї частини України‚ а поляки вважали для себе загрозою вільний розвиток карпатських українців… Отже‚ бажання поневолити українців на всіх територіях творило достатню базу для польсько-мадярського „братерства зброї“.
У цій маленькій 26-сторінковій безцінній книжечці є посилання на десятки польських та мадярських архівних документів. Читаючи їх‚ дуже тяжко подивитися у бік поляків і мадярів бодай з мінімальною симпатією.
Чи може нинішня польсько-мадярська дружба повторити щось подібне? Швидше за все – ні. Інші часи‚ інша Европа. Та й поляки з угорцями інші. Але пильність українцям втрачати не варто. Бо ні-ні – й виникають досить прямі асоціяції з прикрим минулим. Зокрема такі збіги: в той самий час‚ як Угорщина ароґантно‚ ультимативним тоном бльокує‚ хоч і безуспішно‚ раніше запляноване засідання Комісії „Україна-НАТО“ у Брюселі‚ польські ультраправі організації зібралися 19 березня біля Посольства України у Варшаві під грубими‚ вульґарними антиукраїнськими гаслами‚ й депутат польського Сейму кинув під ноги червоно-чорний прапор УПА, назвавши його „бандерівською ганчіркою“.
І чи випадково збіглося в часі заснування Інституту польсько-мадярської дружби й безапеляційні заяви Будапешту проти відновлення в Берегові на Закарпаттті української військової частини‚ батальйонного формату‚ хоч у цьому відновленні нема нічого незаконного чи несподіваного: до 2003 року у тих же казармах‚ нині порожніх‚ розміщувався 315-ий ґвардійський полк ім. Богдана Хмельницького. Отак би взяти й запитати: яке ваше діло‚ де Україна на своїй території розміщує свої військові частини?
Словом‚ єдине залишається Україні‚ аби старі історії ніколи більше не повторилися – стати сильною.