З тендітною й тому дуже дорогою свічечкою‚ запаленою на зимовому вітрі‚ можна порівняти подію‚ котра кладе початок зовсім новій Україні‚ – вивільнення українського православ’я з-під московського духовного гніту‚ що тривав без перерви понад 300 літ. Сталося щось надто грандіозне‚ надто вражаюче‚ щоб відразу можна було осягнути й оцінити цей історичний здвиг‚ в усій повноті його виняткове значення відкриється лише згодом‚ для наступних поколінь нашого народу. І тільки в тому випадку‚ якщо на цьому останньому відтинкові українського відродження не бракуватиме сильних рук і люблячих сердець‚ аби не дозволити ворожим вітрам згасити цю свічечку.
З багатьох причин‚ легко не буде. По-перше‚ неправда і несправедливість чинилася дуже довго‚ тому люди‚ навіть розумні‚ встигли забути справжнє лице правди і справедливости‚ й коли вона раптом повертається‚ не впізнають його. По-друге‚ якщо найтонші питання духовного життя – а до цих питань належить зв’язок між Церквою і нацією – не з’ясовуються упродовж сторіч‚ то виникає спокуса покластися на того‚ хто це зробив за нас і без нас. Наприклад‚ відомий київський релігієзнавець Катерина Щоткіна‚ коментуючи у „Дзеркалі тижня“ запропонований з Костантинополя взірець автокефалії‚ не вбачає ніякої вади у назві – „Православна Церква в Україні“. Насправді це щось гірше‚ ніж вада чи звичайний недогляд. Це намір роз’єднати Церкву і українську націю‚ бо „в Україні“ – значить не в нації‚ а просто в певній країні‚ в будь-якій. Не дивно‚ що сам Володимир Путін не пропустив нагоди покепкувати з такого приниження України‚ назвавши її „парафією Константинополя“.
Далі К. Щоткіна з характерною для неї самовпевненістю намагається поставити крапку там‚ де насправді волає до української свідомости великий питальний знак. „Для захисників української автокефалії важливо‚ аби це була саме „наша“‚ „національна“ церква‚ яка стоїть на „державних“ позиціях. Ставлення Фанара (тобто резиденції Константинопольської патріярхії – П. Ч.) до цього добре відоме. І воно ще раз підкреслене у проєкті Статуту: Православна Церква в Україні – для всіх православних‚ які живуть в Україні‚ поза етнічною чи національною приналежністю. Це не „Церква для етнічних українців“‚ – втішає себе авторка‚ по-школярськи витлумачуючи на свою користь євангельські слова: „У Церкві – всі християни‚ всі православні. Ні елліна‚ ні юдея“. Ні‚ тут Апостол заперечував не ці дві національності‚ а лише їхню зверхність щодо інших народів: греки всіх нееллінів мали за варварів‚ так само як юдеї всіх неюдеїв – за язичників.
Назву‚ слава Богу‚ поправлено: Православна Церква України. Бо мало християнського у намаганні відібрати від нації її самоцінність. Це та стихія‚ в котрій виростає і визріває осібне людськи я“: батько-мати‚ сім’я‚ родина‚ рід-нарід‚ нація‚ і кожна з цих оболонок – як природне продовження тіла‚ всі вони – в нерозривній єдності‚ зігріті теплом людського серця‚ пройняті любов’ю як Даром Божим‚ котрий підносить землю до неба.
Держава – це щось зовсім інше. Держава – не для обожнення‚ а лише для ефективної служби вищим цінностям. Хто-хто‚ а Константинопіль з його повчально-трагічною історією добре це знає: він тяжко поплатився саме через змішання Божого з кесаровим. Не тому візантійська вселенська єрархія противилася заснуванню національних церков‚ бо дбала про єдність усіх у Христовому дусі‚ а тому‚ що її першість була заражена і уражена імперськістю. Як пише наш авторитетний візантист Ігор Шевченко‚ коли московський князь Василій виказав бажання мати автокефальну Церкву‚ „Візантія вдалася до найпотужнішої зброї‚ яку в 1393 рохі ще мала у своєму розпорядженні‚ – до заяви‚ що візантійський імператор – голова всьому християнському світові“.
Те саме пізніше сталося й щодо Києва. Читаємо у Михайла Грушевського: „Патріярхат стримів до того‚ щоб поставити Руську Церкву‚ себто Київську митрополію‚ в повну й абсолютну залежність від себе‚ і це йому в другій половині ХІ віку вдалося цілком…“.
Далі це‚ як свідчить Вячеслав Липинський‚ привело до найтяжчих наслідків для України: „Тодішня українська єрархія православна… унаслідувала багато візантійського квієтизму‚ „непротивлення злу“ і неуміння розмежовувати владу світську від влади духовної. Тому не потрафила вона викресати в собі досить сили волі‚ щоб побороти внутрішню церквну анархію і безнадійно заплуталась між церковним фактом релігійної єдности з Москвою та чисто світськими змаганнями до єдности державної‚ політичної“.
Тим цінніше визнання і мужнє виправлення Вселенським Патріярхом Варфоломієм помилки 1686 року‚ коли Київську митрополію Константинопіль незаконно передав Московському Патріярхатові. За всю свою довгу і просякнуту великими гріхами щодо сусідніх народів історію російська наддержава ще ніколи не зазнавала такої нищівної‚ фатальної поразки. І те‚ як на церковне визволення України реаґують сьогодні Президент Путін і Патріярх Кирило‚ найкраще засвідчує перед християнською частиною людства‚ що знищення української нації було і залишається єдиною державно-церковною ідеєю Росії. Отож лютий вітер з московського сходу ще буде робити страшні спроби‚ аби згасити українську свічку релігійної свободи.
Київ з честю перейшов цей підготувально-організаційний період на шляху до нового статусу і стану. Мудрим всеукраїнським духівником виявив себе в цій дуже складній церковно-політично-психологічній ситуації Патріярх Філарет‚ його духовна проукраїнська спадщина залишиться назавжди в живій діяльності єдиного українського православ’я. Це відчувається вже з перших заяв новообраного Митрополита Київського і всієї України Епіфанія‚ який вбачає запоруку дальшого розвитку української нації у здатності Христової Церкви пробуджувати душу народу любов’ю і вести її до спасенного світла Божих правд.
І це вже майже чудо: лише три у переклад минуло від Об’єднавчого собору‚ а до Православної Церкви України вже перейшло понад 20 парафій‚ що раніше належали до Московського патріярхату.
Приємно здивувала Верховна Рада‚ більшістю голосів зобов’язавши „Українську Православну Церкву“ Московського патріярхату змінити назву в такий спосіб‚ аби вона свідчила про належність до Росії.
Проросійські засоби масової інформації негайно заповзялися критикувати це рішення як „неконституційне“. Мовляв‚ 35-та стаття Конституції України говорить: „Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральности населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова“.
Це все так‚ все правильно‚ але всі ці визначення стосуються релігії‚ віри‚ а не відвертої і таємної антиукраїнської діяльности московських батюшок в Україні.
Швидше за все‚ тісно‚ в дусі Христової любови‚ співдіятимуть Православна Церква України і Українська Греко-Католицька Церква. Її Верховний Архиєпископ Святослав‚ вітаючи Митрополита Епіфанія з обранням провідником об’єднаного українського православ’я‚ підкреслив належність обох Церков до спільного джерела – хрещення Русі-України за Великого князя Володимира.
Історичну ролю здійснив і президент України. Одна ця його заслуга перед нацією – незалежна Українська Церква – запише в історію його ім’я великими літерами. Більшого ні він і ніхто інший не досягнув би‚ тому дуже ймовірно‚ що Петро Порошенко‚ усвідомлюючи це‚ буде готовий дати дорогу молодим політикам. Він має заслужене ним право сказати: „Церква‚ мова‚ військо – запропоновані мною фундаменти успішної майбутньої України‚ будуйте далі!“.