27-28 липня українські християни відзначатимуть 1030-річчя хрещення Київської Руси-України. Уряд утворив для цього Організаційний комітет й ухвалив низку заходів – лекції та бесіди в навчальних закладах‚ національно-патріотичні фестивалі молоді‚ молитовні зібрання‚ зокрема масовий Молебень біля пам’ятника святому рівноапостольному князеві Володимирові та у Національному заповідникові „Софія Київська“ .
Є загальне і небезпідставне очікування великої події: Константинопольський Патріярхат все більше схиляється до надання автокефалії Українській єдиній помісній Церкві. Ця ініціятива лунала з Києва вже не один раз‚ ще з часів президентства Віктора Ющенка‚ тепер її наполегливо повторив Президент Петро Порошенко після зустрічі з Вселенським Патріярхом Варфоломієм.
19 квітня вистраждану Україною ідею підтримала Верховна Рада. Раніше чи пізніше‚ але це неминуче станеться‚ бо йдеться про історичну справедливість. Добре відомо‚ що центр православ’я перенесли з Києва до Москви у 1686 році – після того‚ як післанці російського царя підкупили за великі гроші Вселенського Патріярха Діонісія ІV.
Якщо в Україні виникне єдина Православна помісна Церква‚ тяжко переоцінити її значення. Православна Москва назавжди втратить не лише паству‚ але й величезні ресурси‚ зокрема Києво-Печерську і Почаївську Лаври‚ втратить надію стати „третім Римом“‚ а Володимир Путін і Патріярх Кирило позбудуться ефективного важелю впливу на Україну.
Самозрозуміло‚ до Української Церкви тоді перейде багато священиків з УПЦ Московського Патріярхату‚ Російська Православна Церква перестане бути найбільшою у православному світі. А це негайно підвищить статус і можливості Константинопольської патріярхії і Вселенського Патріярха. Тому це в його прямих інтересах – визнати Українську помісну Церкву канонічною.
Цьому закономірному процесові з усіх сил противляться клірики з УПЦ Московсього Патріярхату‚ називаюючи ініціятиву Президента П. Порошенка „втручанням держави в церковне життя“. Більше того‚ вони вважають‚ нібито Київський Патріярхат не має права просити автокефалії‚ оскільки він „неканонічний“. А чи є канонічною поведінка московських попів‚ коли вони освячують зброю сепаратистів-коляборантів‚ з якої ті вбивають українців на Донбасі? Чи канонічно – не відспівувати померлу дитину‚ як це було в Запоріжжі‚ лише тому‚ що вона була охрещена в Українській Православній Церкві Київського Патріяхату? Чи канінічно заробляти мільярди долярів від продажу алькоголю і цигарок‚ як це чинить московський Патріярх Кирило?
Водночас‚ певна річ‚ мусимо розуміти‚ що автокефалія – це не якась чарівна паличка‚ котра може автоматично вирішити всі проблеми церковного життя в Україні. Її завдання – не тільки згуртовувати роз’єднаний Москвою український народ‚ але й бути безумовним духовним і моральним авторитетом. Бо люди‚ врешті-решт‚ шукають в Церкві спасіння‚ а не політичні правильники.
Дуже важливим є наперед подбати‚ щоб збереглися і мали ще кращу перспективу приязні зв’язки між єдиною помісною Українською Православною Церквою і Українською Греко-Католицькою Церквою. Бо ці зв’язки і ця приязнь‚ як мало що інше‚ свідчать‚ що в Україні відбувається активне національно-духовне відродження.