„Усі кандидати на президентську посаду повинні мати рівні можливості‚ зокрема в доступі до засобів масової інформації“ – якщо ви почуєте це „повинні“‚ коли до виборів залишається вже менше‚ ніж 100 днів‚ то знайте‚ що на ділі ні про яку рівність не доводиться говорити. Бо якби вона була практично запевнена‚ то гарне побажання „повинні“ стало б зайвим.
Те саме стосується і порядку передвиборної аґітації. Вона‚ згідно з законом „Про вибори Президента України“‚ має розпочинатися лише наступного дня після реєстрування кандидата у Центральній виборчій комісії і закінчуватися о 24 год. останньої перед днем виборів п’ятниці.
Ці ясні вимоги вповні узгоджуються з міжнародними стандартами‚ а їхньою головною метою є створення абсолютно рівних умов для кандидатів і надання виборцеві‚ на ґрунті цієї рівности‚ змоги свобідно‚ самостійно формувати власну думку і власний вибір.
Звідки ж береться це запізніле і безрезультатне „повинні“? Чому українська виборча демократія за чверть сторіччя не визріла до такої якости‚ щоб один з кандидатів не опинявся у вигідному становищі‚ а інший – у невигідному? Чому один аґітує за себе у визначених законом часових межах‚ а інший робить це упродовж усього кількарічного періоду між виборами?
Серед формальних причин можна б назвати недалекоглядність самого виборчого законодавства. Наприклад‚ закон не надає Центральній виборчій комісії ніякого юридичного інструменту для унеможливлення дочасної аґітації – це питання реґляментується не юридичними‚ а моральними нормами. Тим часом‚ на жаль‚ моральність сучасного українського суспільства ще далека від ідеальної.
Другою і дуже тяжкою проблемою є те‚ що українські засоби масової інформації‚ зокрема найвпливовіші з них‚ телевізійні канали‚ належать декільком оліхархам‚ котрі водночас є сильними – надміру сильними! – навіть за зовнішньої непублічности‚ економічно-політичними гравцями. Від них залежить політичний напрям і світогляд редакції друкованого чи електронного видання‚ чи телеканалу‚ а звідси – кричуща тенденційність у поданні точок зору і програм різних кандидатів.
Свіжий приклад – привітальний виступ у передноворічний вечір у програмі телеканалу „1+ 1“ відомого всій Україні комедійного артиста Володимира Зеленського‚ який також кандидує на президентський пост. Якби цей телеканал належав не олігархові Ігореві Коломойському‚ а політично невтральному власникові‚ то була б дотримана культурна традиція – що першим вітає своє суспільство з Новим Роком чинний президент.
В. Зеленський – це чисто українське явище‚ хоч його прихильники й покликуються на випадки в інших країнах‚ де у виборах перемагали артисти‚ зокрема й комедійні. Але тут аналогії нічого не пояснюють‚ бо Україна ще далеко не „як усі інші“ – у ній все ще зберігається величезна небезпека реваншу старих антиукраїнських сил‚ котрі дуже спритно і вміло використовують можливості демократії.
Тому можна припустити‚ що намір кандидувати – це було ідеєю дуже досвідчених у політиці осіб‚ а не самого В. Зеленського‚ – ставши за ним‚ вони і цього разу мають намір виграти‚ зберігши недоторканою систему‚ котра гальмує дальший розвиток України. А тим часом нечесні експерти і соціологи намагаються пояснити логічність і закономірність кандидатури комедіянта: мовляв‚ на тлі низької довіри суспільства до влади мусив стати затребуваним такий гострий її критик‚ таке цілком „нове обличчя“.
Даремно ті 10 відс. наївних людей‚ що складають позитивний рейтинґ В. Зеленського ототожнюють ролю артиста в його серіялі „Слуга народу“ з його здатністю так само бути успішним у президентському кріслі. Це ніщо інше‚ як абсурд. Загальна відомість цього „нового обличчя“ – це не те саме‚ що чітка‚ конкретна‚ вздовж і впоперек продискутована в суспільстві передвиборна програма. В. Зеленський її не має‚ про що засвідчив сам‚ через „Facebook“ звернувшись до усіх своїх прихильників з проханням допомогти йому скласти таку програму.
А в цей же час залежні від „грошових мішків“ засоби масової інформації майже нічого або вкрай скупо розповідають про тих кандидатів‚ що мають дуже якісні і дуже докладні візії майбутньої України. Наприклад‚ Маніфест „Про майбутнє“‚ запропонуваний українському суспільству Романом Безсмертним‚ залишається поза увагою заанґажованих політичних аналітиків і коментаторів. Тому варто подати характерний уривок його тексту:
„Цей Маніфест – заклик до об’єднання українців довкола нової політичної сили…
Головною цінністю держави є Людина (вояк і офіцер в армії, робітник на виробництві, учитель і учень в школі, лікар і хворий в лікарні, студент і викладач в університеті, актор, бібліотекар, фармер, бізнесмен і т.д. і т.п.), її інтереси та прагнення. Довкола Людини і заради реалізації її інтересів створюються державні органи та органи місцевого самоврядування.
Побудова партії за горизонтальним принципом з використанням інструментів електронної демократії. Учасник партії є не „ґвинтиком“ системи, а постійним учасником внутрішньопартійних дискусій. Не виконавцем „розпоряджень з центру“, а співтворцем партійного курсу.
Розв’язання існуючих у державі проблем, яке базується не на бажанні „вгадати очікування виборців“, а на ціннісних орієнтирах та об’єктивно існуючих спроможностях.
Християнські цінності є нашим орієнтиром для єднання в европейському домі та фундаментом побудови внутрішньої і зовнішньої роботи партії.
Розуміння того, що демократія – це рух до істини через чітке дотримання процедур.
У сфері безпеки:
Створення сучасної сильної української армії; діялог України з Росією – прямий або через державу-посередника, заради звільнення військовополонених та вирішення інших конфліктних питань; діялог з мешканцями окупованих територій. Крим і Донбас – це Україна; створення системи територіяльної оборони, прийняття закону про зброю; ухвалення нової моделі національної оборони і безпеки; ініціятива створення іншої системи реґіональної, континентальної і ґльобальної безпеки…“.
Не менш цікаві і глибокі передвиборні бачення у Валентина Наливайченка‚ Віталія Скоцика‚ Андрія Садового.
А ще будуть інші цінні програми‚ індивідуальні і колективні‚ вони мають стати предметами якнайширшого обговорення. Яка з них розумніша‚ перспективніша‚ хто з кандидатів і яким чином вирішуватиме найгостріші проблеми України – економічні‚ господарські‚ безпекові? Багато прояснилося б‚ якби українська виборча демократія застосовувала один з найефективніших способів оцінювання „хто є хто“ – публічні дискусії між кандидатами. Чимало відпало б з того‚ що є сьогодні причиною занепокоєння і сорому.
В. Зеленського‚ довкола якого об’єднується політично активна російськомовна молодь‚ можна було б брати серйозно‚ якби він виступав у нерозривній парі з Святославом Вакарчуком‚ якого підтримує політично активна україномовна молодь. Це – зі сфери мрій‚ але чому б не помріяти: коли б ці двоє популярних артистів зуміли поєднати свої серця і уми в одне ціле‚ то це могло б стати могутнім стимулом для остаточного порозуміння між українським заходом і українським сходом‚ для внутрішного об’єднання українського народу.
Треба просто змайструвати президентське крісло на двох.