В Україні знову розпаношується антиукраїнство. І знов – „не так тії вороги‚ як добрії люди“. Мов за помахом дириґентської палички‚ заговорили на довгій низці телеканалів капітулянти‚ прихильники миру з Росією. Користуючись економічною скрутою в країні‚ намагаються викреслити зі свіжої пам’яті суспільства головну науку двох останніх революцій – їхню ідейну тяглість з усіма попередніми періодами української національно-визвольної боротьби. Програми і коментарі на „News One“‚ „ZІK“, „112.ua“ „ICTV“‚ „Інтер“ мало чим відрізняються від кремлівської пропаґанди‚ для якої війна на сході України – то не російська збройна аґресія‚ а внутрішній український конфлікт.
Недруги України неабияк згуртовані‚ діють на випередження і вже сьогодні готові до наступних президентських та парляментських виборів. Чільний член „Опозиційного бльоку“ Вадим Новинський‚ цей зайшлий з Росії олігарх і захисник московського православ’я в Україні‚ вже аґітує за створену ним „Партію миру“‚ подібна до неї партія „За життя“ україножера Вадима Рабиновича‚ котрий претендує‚ ні більше-ні менше‚ на президентське крісло. Сверблять руки в бажанні покерувати незалежною українською державою їй на шкоду у відомих україноненависників Євгена Мураєва‚ Юрія Бойка‚ Михайла Добкіна‚ Олександра Вілкула. Не зрікається наміру підкорити Україну Володимирові Путінові його київський кум Віктор Медведчук‚ невідступний провідник ідеї децентралізації України.
Вигідне інформаційне тло для цих пройдисвітів створюють такі „аси“ української журналістики‚ як Дмитро Ґордон‚ Наталія Влащенко‚ В’ячеслав Піховшек‚ Макс Бужанський – носії ідеології поліетнічної української нації. Обгортка красива – щоб усі етноси в Україні чулися рівноправними‚ а насправді – велике лукавство‚ бо серед „усіх“ у цій інтерпретації нема місця для українців‚ котрі й нині‚ у власній державі‚ не живуть повнотою серця і розуму‚ а все ще виживають.
Перед цією нібито ліберальною арґументацією підносять руки вгору й відомі в Україні інтелектуали‚ з мізків котрих й досі не вивітрилася фальш інтернаціоналізму совєтського взірця‚ колись так влучно осміяного Джорджем Орвелом – всі люди рівні‚ але деякі – рівніші.
Авторитетний в мистецьких колах Олександер Ройтбурд у своїх телевізійних інтерв’ю пнеться переконати‚ що єдина українська ідентичність в Україні неможлива‚ тому не треба силоміць змінювати порядки‚ що склалися історично – наприклад‚ не слід обмежувати вплив російської мови‚ не слід засуджувати героїзацію Червоної армії і „Великої вітчизняної війни“.
Навіть такий справді знаючий‚ глибокий автор‚ як Сергій Дацюк – й той у своїх міркуваннях не спромагається знайти для українців їхнє законне місце в українській державі. І має цю мішанину етносів за щось похвальне‚ гідне толерування.
Насправді ж – щоб усім було добре‚ крім авохтонного українства. Адже ж за кожною етнічною громадою в Україні десь стоїть осібна держава – як оберег національної мови‚ культури‚ народних і релігійних традицій. Відповідно за українцями має стояти Україна. Буде їм легко‚ щасливо жити – добре буде усім іншим. Держава‚ подібно до людини‚ мусить мати єдиний хребет. Інакше станеться за словом Ісусовим: кожне царство‚ поділене в собі‚ занепаде‚ і кожне місто й хата‚ розділені в собі‚ не встоять.
Можна‚ звичайно‚ підлаштовуючись до панівних тенденцій нашого часу з його безкрилим матеріялізмом і вульґарним споживацтвом‚ вважати націю пережитком‚ анахронізмом‚ але тоді треба перестати говорити про духовну культуру‚ треба забути про безперервне русло‚ що в’яже собою усі покоління‚ „і мертвих‚ і живих‚ і ненарожденних“‚ треба зректися присутности в нашій душі голосу предків‚ чия кров нуртує у наших венах. Але якщо людська душа безсмертна‚ то мусить існувати її зв’язок з душами усіх рідних‚ що вже закінчили свій земний шлях. І цей зв’язок – не умоглядний‚ не абстрактний‚ а живий‚ енерґетичний‚ вічний.
Лукаві заперечувачі національности люблять ховатися за євангельським: у Христі нема ні юдея‚ ні елліна. Це справді так‚ але тут ідеться не про націю‚ а саме про людську душу. Як душа визріває у тілі‚ так народ знаходить і усвідомлює себе в нації. Саме тому Христос не каже своїм учням‚ аби вони йшли навчати безлике‚ позанаціональне людство – Він каже: ідіть і так навчайте всі народи.
Українська держава назавжди залишиться слабкою і незахищеною‚ якщо не буде перебудована на автохтонних засадах. Лише тоді вона сама‚ а не Росія‚ буде визначати умови миру. За ситуації нинішньої національної розмитости мир з Росією означатиме несполучну і безперспективну двоїстість суспільства‚ в якому російський сеґмент завжди залишатиметься сильнішим і визначальнішим.
Цьому сприяє ще й та тяжка обставина‚ що українська політика фактично перебуває в руках олігархату‚ а він‚ на нашу біду‚ майже на 100 відс. – проросійський. Не маючи на це ради‚ національно свідомі люди виказують загострену чутливість до другорядних речей – до того‚ скажімо‚ що Президент Петро Порошенко під час Шевченківських днів у цьому році не поклав квітів до пам’ятника поетові‚ або от Міністер закордонних справ Павло Клімкін „втішає“ українців‚ що з 1 вересня почнеться Рік французької мови в Україні – французької‚ бач‚ можуть‚ а на сотні звернень і прохань проголосити 2018 Роком української мови влада зосталася глухою і сліпою.
Гірше‚ коли розчарування починає закрадатися в душі добровольців‚ що повертаються зі східнього фронту. Один з них‚ Володимир Шамрай‚ відома і шанована на Львівщині людина‚ так ділиться своїми думками про нинішній і про завтрашній день дорогої йому України:
„Я от собі думаю, що за чверть століття події, які зараз переживає Україна, стануть історією. Уявляю, як допитливі онуки підходитимуть до мене і розпитуватимуть про війну, бойовий досвід у далекому 2014 році. Запитають, хто такі „кіборги“, що таке „Ґради“, чому я покинув вагітну дружину, мирне життя і пішов на фронт. Звісно, розкажу про своїх побратимів, які завзято мотивували один одного до перемоги, розповім про молодих командирів, які не мали ані життєвого, ані військового досвіду, і часом було важко зрозуміти, хто саме віддає накази, про бойовий незламний дух який заряджав, незалежно від погоди чи настрою. Єдине, чого боюся зараз: чи буде щасливий кінець у цій казці? Очевидно, що перемога — це явище неминуче. Без сумніву, жовто-синій стяг замайорить і в Донецьку, і Луганську, і в Ялті. Але боюся, що на нашій з вами перемозі спекулюватимуть ті, що мають свої погляди на взаємини з аґресором, що мріють про „брудершафт“ з дияволом. Я боюся… Боюся втратити свою країну“.