Михайло Воскобійник – історик, журналіст, публіцист, професор‚ видатний громадсько-політичний діяч народився 21 листопада 1918 року в Миргороді на Полтавщині‚ в родині Марини і Григорія Воскобійників. Його родина пережила розкуркулення, колективізацію, арешти, суди та стрaхіття Голодомору‚ влаштованого Москвою 1933 року. У кінці 1930-их років був арештований їх батько. Щойно за незалежности України довідалися, що він не загинув на засланні, а був розстріляний в 1937 році.
М. Воскобійник‚ перемагаючи різні труднощі й перешкоди‚ закінчив 1941 року Харківський університет. За німецької окупації України редаґував газету „Миргородські вісті“. Щоб не опинитися на каторзі‚ уся родина, мати Марина та два його брати Іван та Олексій, помандрували на Захід з тисячами колись гнаними, переслідуваними, репресованими, стріляними й недостріляними‚ тими‚ що пережили голод 1933 року людьми з східніх та центральних земель України.
Після Другої світової війни опинилися вони в Німеччині‚ в таборі для переміщених осіб в Новому Ульмі. В Німеччині він почав вивчати в 1947-1948 роках політичні науки в Гайдельберґському університеті‚ познайомився з українським письменником і поетом Іваном Багряним, який мешкав в тому ж таборі і був ініціятором створення Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Ця партія, членом якої М. Воскобійник був з самих початків, стала в обороні всіх „східняків“, яким загрожувала примусове вивезення до СРСР. Діяльність УРДП зосереджувалася після війни в американській зоні, а пізніше поширилася на англійську та французську зони.
Наприкінці 1945 року в Новому Ульмі почала виходити газета середовища УРДП „Українські Вісті“. В 1949-1950 роках М. Воскобійник був головним її редактором. В 1955-1959 роках при газеті „Українські Вісті“ виходив спеціяльний бюлетень – орган комісії Центрального комітету УРДП „Ми ще повернемось“, який редаґував М. Воскобійник, як відповідь на берлінський „Комітет за возвращенія на родіну“, який закликав українців повертатися в „щасливу, радянську квітучу Україну“.
З 1948 року почав появлятися журнал політичної проблематики, орган УРДП, „Наші позиції“, який деякі роки він редаґував та містив свої статті. В одній з них „Територіяльні підстави української державности“ він порушував питання‚ чому Україна програла визвольні змагання в 1917-1920 роках, пояснюючи, що Україна не володіла в ті часи побережжям Чорного моря і південні міста України Одеса, Херсон, Миколаїв та Таганрог‚ що мусіли бути тилом у боротьбі з Москвою, стали разом з Кримом, Кубанню і Доном тереном концентрації ворожої українській справі російській білоґвардійщині, військам генерала Антона Денікіна.
В 1953 році в Німеччині було засновано організацію поневолених народів СРСР з назвою Ліґа визволення народів, популярно називаною Ларизським бльоком. М. Воскобійник, як член президії Української Національної Ради, екзильного уряду України‚ та член Секретаріяту ЦК УРДП часто їздив в різні держави на наради та мав доповіді в Парижі, Лондоні, Ню-Йорку та інших містах на теми ситуації в СРСР та діяльности поневолених комуністичною владою націй. Деякий час в Европі‚ в 1955-1957 роках‚ він працював як автор радіотекстів і диктор на радіо „Визволення“, яке пізніше було переназвано на Радіо Свобода.
В 1957 році М. Воскобійник з родиною переїхав до США, де продовжував вивчення англійської мови та здобув ступінь маґістра з прикладних наук в Сиракюзському університеті, а докторат з філософії в Пенсильванському університеті. Після закінчення навчання спершу викладав в Сиракюзському університеті, а пізніше‚ аж до виходу на пенсію, в Центральному Конектикатському університеті історію Східньої Европи й був спеціялістом з української, радянської, російської та східньо-европейської історії.
В США члени УРДП створили Об’єднання Українців Революційно-Демократичних Переконань (ОУРДП) на початку 1950-их років. Членство УРДП з Европи назвало свою організацію не партією, щоб діяти в США в межах законів та конституції США. Ця організація доклала багато старань‚ щоб в США знали про поневолення України, дбала про організацію молоді, школи українознавства та видання багатьох важливих книг. Цю організацію очолював з 1957 року й М. Воскобійник кілька років.
М. Воскобійник був членом багатьох американських та українських наукових установ та організацій – Української Вільної Академії Наук, Наукового Товариства ім. Шевченка та багатьох інших.
В Державному Центрі УНР виконував він різні функції, був останнім головою УНРади, й разом з іншими членами Державного Центру УНР передав свої повноваження екзильного уряду урядові України у 1992 році Президентові України Леонідові Кравчукові в Маріїнському палаці в Києві. Він безперервно був у керівництві партії УРДП, яка після проголошення незалежности України замінила свою назву на Українську Демократично-Республіканську Партію (УДРП)‚ й виконував в ній різні важливі обов’язки, а з 1975 року до 1995 року був головою УДРП. В 1995 році на 11-му з’їзді УДРП делеґати вирішили не переносити своєї діяльности в Україну, але ще продовжували свою діяльність кілька років. З кінцем травня 2000 року УДРП припинила дальше існування, але щоб і далі боротися за українську Україну в більш доступний тепер час й допомагати їй це з рамени Фундації ім. І. Багряного, яка є не політичною, не прибутковою, добродійною установою.
М. Воскобійник був одним з організаторів й творцем Фундації ім. І. Багряного‚ створеної на з’їзді УРДП в 1975 році. Він є автором восьмисторінкового звернення від ЦК УРДП та нововибраної управи Фундацїї до членів УРДП, до безпартійних симпатиків, що давали неоціниму допомогу газеті „Українські вісті“ та іншій діяльності УРДП.
В своїх численних доповідях на з’їздах, конференціях, в інтерв’ю та дописах, що були надруковані в газетах „Українські Вісті“ та „Український Прометей“ та в журналах „Наші Позиції“, „Нові Дні“ та інших виданнях відстоював державницькі позиції у важливих політичних та релігійних питаннях з почуттям відповідальности й на добро українського народу. Він уважав що Українська Православна Церква (УПЦ) в діяспорі зробила велику помилку. Коли Україна була частиною Радянського Союзу Константинопіль не хотів узяти УПЦ діяспори під свій омофор. Коли ж Україна проголосила незалежність, чи не на прохання Москви, Константинопіль радо взяв під свій омофор церкву в діяспорі, щоб поділити православних українців, щоб посіяти між ними ворожнечу і щоб вона не пішли під Київський Патріярхат? А в Україні створено УПЦ Московського Патріярхату ніби як церкву канонічну. Він уважав, що всі православні українці мають належати до УПЦ Київського Патріярхату.
Помер д-р М. Воскобійник 15 вересня 2001 року після довгої й тяжкої хвороби на Фльориді в США, залишивши в смутку дружину Галину та доньок Марину та Наталку з чоловіком та дітьми та брата Олексія з родиною.
З похороном його, перевезенням на місце спочинку, родина мала клопіт. 11 вересня терористи захопили в повітрі чотири літаки з мирними пасажирами й спрямували їх на найвищі будинки Ню-Йорку, на Пентагон, а четвертий літак упав коло лісу. Комунікація, коли помер М. Воскобійник, була паралізована.
Велика родина Воскобійників давно закупила місце для поховання на Українському православному цвинтарі в Савт-Бавнд-Бруку‚ Ню- Джерзі. Вони пожертвувуали тисячі долярів на різні добродійні українські цілі та установи, також дали багато тисяч долярів на побудову церкви та цвинтаря в Савт-Бавнд-Бруку. В ті трагічні дні для Америки й родини Воскобійників треба було перевезти покійника з Фльориди для поховання літаком в Бавнд Брук.
На щастя‚ знайшлася авіяційна компанія, що змогла 19 вересня це зробити. Було запляновано, що в Савт-Бавнд-Бруку‚ в церкві буде відправлена похоронна служба і в ній зможуть взяти участь ті, що не мали змоги прибути на Фльориду й попрощатися з Покійним.
Але несподівано дружині М. Воскобійника потелефонували з Консисторії УПЦ Константинопольсього Патріярхату, що їм не дозволять заносити труну в церкву, бо Покійний та його брат Олексій підтримують УПЦ Київського Патріярхату. Багато осіб, друзів покійного, телефонували до зверхників церкви та членів митрополітарної ради. До останньої хвилини не знали, чи таки дозволить Владика Антоній поховати Покійного, як християнина з службою в церкві. Численна громада чекала на труну Покійника з летовища біля місця поховання. Провід церкви таки дозволив внести труну в церкву. Похоронну службу відправив о. Юрій Сівко. З Філядельфії на похорон приїхали давній друг Воскобійників Петро Гурський та багато співаків. Замість квітів на могилу покійного родина просила жертвувати на заснований родиною стипендійний фонд ім. проф. М. Воскобійника в Гарвардському університі на українські студії.
Щоб людність та молоде покоління України більше знало за Голодомор 1932-1933 років‚ Фундація ім. І. Багряного видала книгу (10 тис. примірників) Семена Старіва „Страта голодом“. Це переклад його праці „Execution by Hunger“, що була видана 1985 року американським видавництвом під псевдом Мирон Долот, щоб не накликати біди своїм рідним в Україні. В книзі подано, що вона видана коштом Фундації в пам’ять д-р М. Воскобійника, про якого подані в книзі короткі біографічні дані та фотографії.