10 років тому редактор часопису „Америка“ Осип Рожка у своєму листі до мене писав з Філядельфії: „У представленні життя о. д-ра Івана Гриньоха є дуже цінною його участь у національних зборах у львівському домі „Просвіти“ 30 червня 1941 року, коли загальні національні збори проголосили Акт Відновлення Української Держави та вибрали Ярослава Стецька головою Українського Державного Правління. Ця інформація є ще білою плямою в сучасній історії, бо її чомусь бояться наводити у шкільних підручниках, а сучасні політики тремтять перед нею, бо ще не знають як до цього братися. Щодо о. І. Гриньоха є важливим те, що він, як капелян „Натхтіґалю“, брав участь у загальних зборах і від українського вояцтва висловив підтримку проголошеній українській самостійній державі. Збори вітав і Єпископ Йосиф Сліпий від Митрополита Андрея Шептицького. 1-го липня 1941 року о. І. Гриньох приніс пастирського листа Митрополита Андрея у справі новоствореного уряду на радіостанцію ім. Євгена Коновальця, яка тоді ще була в руках ОУН“.
В грудні кожного року я згадую не лише про уродженця галицької землі о. І. Гриньоха, але й про його рідного брата о. Степана Гриньоха, який писав мені із США. Він упокоївся на 103-му році життя й був найстаршим католицьким священиком в США.
28 грудня 2017 року минуло 110 років від дня народження о. І. Гриньоха, життєвий шлях якого проліг від села Павлів коло Львова до околиць Мюнхену. Він був людиною великого формату, шляхетної душі, високого інтелекту, природньої виважености та інтеліґентности й відкритого серця.
І. Гриньох народився в родині Михайла й Анастасії з роду Чесак 28 грудня 1907 року. У 1909 батьки еміґрували до США та оселились у Філядельфії. 27 грудня 1911 року у них народився ще один син – Степан. Згодом сім’я повернулась в Україну. Народну школу І. Гриньох закінчив у Павлові, а середню – в Українській Академічній Гімназії у Львові. Богословські студії розпочав у Львівській Богословській Академії і у 1930 році продовжив в Інсбруку, де захистив докторську працю. 1932 року його висвятив на священика Митрополит А. Шептицький.
Він служив душпастирем Леґіону Дружин Українських Націоналістів „Нахтіґаль“, сформованого за допомогою німців. Митрополит граф А. Шептицький благословив о. І. Гриньоха на службу військового капеляна і він відвідував вояків‚ доки батальйон „Нахтіґаль“ був у Львові‚ був з ними у поході на схід. Коли батальйон розформували‚ о. І. Гриньоха було звільнено з посади духівника.
Він став одним з ініціяторів створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР)‚ його обрано другим віце-президентом УГВР. У повоєнні роки він став головою Закордонного Представництва УГВР, яке очолював до 1980 року. Водночас був головою Українського товариства закордонних студій, яке було відповідальним за видання газети „Сучасна Україна“ й „Української Літературної Газети“, а пізніше журналу „Сучасність“.
Доктор права Мирослав Прокоп писав у щоденнику „Свобода“ 8 квітня 1996 року: „У 1944 році Президія УГВР, Провід ОУН і Головне командування УПА вислали з України на Захід о. Івана Гриньоха, Миколу Лебедя та інших учасників організованого українського підпільного і повстанського руху в Україні, а згодом ще Юрія Лопатинського, і доручили їм поширювати інформації про нього серед демократичних суспільств і урядів та старатися здобути для нього моральну і політичну допомогу“.
Американці недооцінювали відмінності в поглядах і намірах українців. Керівник спецслужби, полковник Вільям Квін найперше радив зібрати дані та уважно вивчити минуле, надійність та мотиви різних організацій і партій. Зольд Араді, позаштатний співпрацівник американської розвідки в Угорщині, склав ґрунтовний звіт, у якому проаналізував український національний рух. Він познайомився з І. Гриньохом, Ю. Лопатинським, а також М. Лебедем. УГВР користувалася підтримкою серед молодого покоління та цивільного населення України‚ мала власних кур’єрів майже в кожній европейській і деяких азіятських країнах, тому особливо зацікавила американців.
Разом з політичною діяльністю о. І. Гриньох продовжував викладати філософію й богослов’я‚ був професором Українського Вільного Університету в Мюнхені‚ став одним з найближчих дорадників Йосифа Сліпого. Після заснування Українського Католицького Університету в Римі о. І. Гриньох став його професором. Він переконано вірив у історичні права української Церкви та її право бути патріяршою Церквою. У 1975 році під час урочистої архиєрейської Літургії у базиліці св. Петра при головному вівтарі о. І. Гриньох підніс уперше офіційно возглас за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України Йосифа. Офіційний Рим цього історичного факту не визнав, але й не заперечив.
13 листопада 1977 року в Оліфанті‚ Пенсильванія‚ заходами парафії свв. Кирила і Методія, а зокрема її пароха о. д-ра С. Гриньоха було відзначено 70-річчя о. д-ра І. Гриньоха. Часопис „Патріярхат“ писав: „Для більшовиків о. І. Гриньох небезпечний тому, що він знає правду і з нею він іде проти нашого ворога, який нам все загарбав, а останньо хоче зовсім загарбати і знищити нашу Церкву. Він належить до того типу людей і священиків, який воліє держатись в тіні, але його інтелект, його все сформовані й упорядковані і висловлені думки, його розуміння питань щоденного життя все його висували на передові місця“.
Лише тепер, коли минуло 110 років від дня народження о. д-ра І. Гриньоха, коли незалежна Україна мала дві великі революції, ми розуміємо, що у вічність 14 вересня 1994 року відійшов направду видатний теоретик і практик, священик й борець, проникливий мислитель та визначний громадсько-політичний діяч українського народу.
Лохвиця‚
Полтавська область