В Україні нарешті добігла кінця трирічна праця Національної правописної комісії. Цікаво було б довідатися‚ як вона відбувалася‚ в яких дискусіях і незгодах. А що без цього не обійшлося‚ нема найменшого сумніву. Нас‚ як то кажуть‚ хлібом не годуй‚ а дай лише нагоду посперечатися‚ порозколюватися‚ вздовж і впоперек‚ на опозиційні групки‚ на „правильних“ і „неправильних“. Ще‚ мабуть‚ нескоро втратить під собою підставу ця іронія В’ячеслава Липинського: „Ставши навіть усі до одного комуністами чи некомуністами‚ православними чи католиками‚ „українцями“‚ „русскімі“ чи „поляками“‚ ми знов поділимось зараз у поглядах‚ наприклад‚ на правопис або на астрономію‚ і будемо між собою битися тим завзятіше‚ чим більше будемо переконані‚ що єдина причина наших непорозумінь лежить власне у правописі або астрономії…“.
Громадське обговорення цієї найновішої і „найправильнішої“ редакції „Українського правопису“ плянувалося закінчити до 15 вересня‚ насправді воно тривало до кінця жовтня – значить‚ не все ішло гладенько. Ми тут‚ у західній українській діяспорі‚ дуже-предуже сподівалися‚ що члени комісії у своїй діяльності керувались у вищій мірі ясним і гідним принципом: єдина нація – єдиний правопис. До того ж‚ завдання виглядало зовсім простим – повернути написанню українських слів те‚ що було знівельоване чи цілком знищене брутальною радянською політикою зближення української мови з російською. Чи‚ інакше кажучи‚ реставрувати українську мовну органічність‚ втілену в соборницькому Харківському правописі 1928 року і „Правописному словникові“ Григорія Голоскевича.
То чи ті 25 лінґвістів‚ котрі три роки поспіль тяжко працювали у Правописній комісії‚ мали хоч якісь наукові чи моральні зобов’язання перед Харківським правописом‚ який ось уже 90 років є чинним для українців поза Україною‚ зокрема для нашої „Свободи“? Коли у 1999 році філологи з Інституту української мови Міністерства освіти України запропонували найновішу натоді редакцію „Українського правопису“‚ то досить відповідально брали до уваги діяспорну правописну традицію: на спеціяльній науковій конференції 10-11 грудня 1999 року в Науковому Товариства ім. Шевченка в Ню-Йорку‚ з участю директора згаданого Інституту Василя Німчука‚ прямо йшлося про прийнятний для обидвох сторін варіянт.
Тепер же про діяспору і її історичну заслугу у вірності Харківському правописові – ні слова. Але вже нехай‚ бо набагато головніше – самі зміни і їхня логіка.
Найпомітніша з них має саме моральне значення: слова Бог‚ Свята Трійця‚ Мати Божа‚ Пречиста Діва‚ і т.п.‚ відтепер писатимуться‚ як і за Харківським правописом‚ з великої літери. Також і назви релігійних свят. То вже й за це дякуємо.
Водночас не є вдосконаленням – в назві Церков писати з великої літери лише перше слово‚ наприклад: Українська греко-католицька церква. Тому що слово „церква“ практично вживається у двох різних значеннях – як храм‚ і тоді правильно писати з малої літери‚ і як конфесія‚ отож для розрізнення правильніше було б це останнє писати з великої літери кожне слово: Українська Православна Церква і т. п.
Не стало правилом звичне для діяспори закінчення іменників у родовому відмінку однини: радість – радости‚ незалежність – незалежности. Новий правопис іде за радянщиною: радість – радості‚ незалежність – незалежності‚ і т. д. Щоправда‚ милостиво дозволяється вживати закінчення -и в художніх текстах.
Є багато інших випадків‚ коли в межах цієї нібито нової правописної норми вміщаються обидва варіянти: міф – міт‚ ефір – етер‚ аудієнція – авдієнція‚ анафема – анатема‚ кафедра – катедра‚ логарифм – логаритм‚ і т. д.
Так само з відмінюванням прозвищ: Ковалів – Ковалева‚ а можна й – Коваліва. Як кому подобається. Така собі правописна демократія.
Без змін залишилися: Севастополь‚ Симферополь‚ Маріуполь…
Мабуть‚ „найреволюційнішим“ нововведенням є вживання -и на початку слова: индик‚ ирій‚ ирод (за Харківським правописом – індик і гиндик‚ вирій).
Грубо супроти Харківського правопису пропонується: Лондон – Лондона‚ Париж – Парижа‚ Мюнхен – Мюнхена. У зв’язку з цим згадую репліку знаменитого нашого мовознавця академіка Юрія Шевельова на тій історичній конференції в Ню-Йорку в грудні 1999 року: „Хотів би я їхати з Риму до Парижу“.
Рішуче нема в новому правопису місця для м’якого -л: парлямент‚ доляр‚ плян‚ лябіринт… Це вважається „діяспорно-галичанським“. Неправда. М’яке -л вживалося до лихого 1933 року по всій Україні‚ відтак в радянщині переслідувалося як „націоналістичне“. Хто не вірить‚ нехай візьме до рук дослідження Ю. Шевельова „Внесок Галичини у формування української літературної мови“. „І схід, і захід України‚ – писав наш геніяльний лінґвіст‚ – складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. І тільки уважна аналіза мовознавця або свідчення сучасників, коли дане мовне явище сприймалося ще гостро як новина, можуть стати нам у пригоді, щоб виявити походження того чи того мовного елементу“. Звісно‚ сучасні мовознавці скажуть: треба – „елемента“.
Але навіть ці позбавлені категоричности‚ безболісні зміни у багатьох охоронців „мовної недоторканости“ викликали‚ чисто за В. Липинським‚ незгоду і нарікання. „Геть усі нав’язувані громаді зміни через їх явне чудернацтво припали до душі далеко не кожному. Хтось мліє від икання, ще хтось — від „ґелґотання“, дехто — від йотування, „авкання“, „ляльолюкання“ чи „тетання“. Тому відступники почали писати, як кому заманеться, на свій розсуд брати на озброєння ті чи інші новації. Ця пошесть невдовзі охопила всю країну та спричинила безлад і замішання серед загалу: як же правильно, як має бути? Суперечки роздирають суспільство дотепер“‚ – з обуренням пише до нашої редакції Віктор Радіонов з Києва.
Сучасні українці чомусь не замислюються над кричущим історичним фактом – що правопис 1933 року‚ який діяв в Україні донедавна‚ був результатом зневаги і ненависти до нашої мови. То як же тепер не відчувати до неї живого співчуття? Як же не хотіти повернути їй наші борги?
Людині‚ байдужій до рідної мови‚ все одно‚ який правопис – старий чи новий. І не важить‚ де та людина – в Україні чи в Америці‚ чи деінде.
Але як же можна не дбати про мову у тому випадку‚ коли вона пов’язана з професією і є головним засобом до існування? Читаю на веб-сторінці „Голосу Америки“: „…Заступник Генерального прокурора Род Розенстін…“. Невже ви‚ шановні колеґи‚ ніколи не чули‚ що слід писати – „Розенстайн“‚ бо‚ згідно з нашим підставовим фонетичним принципом‚ пишемо так‚ як вимовляємо. Або ще: канадійський – замість канадський‚ адже країна не Канадія‚ а Канада. Або ще: Болдуїн – замість Болдвін. Або ще: Бернард Шоу‚ Ніколас Ленау. А от великий Ю. Шевельов писав: Шов‚ Ленав. В „Кореспонденті“„:„Каньє Уест має брати участь у виборах…“‚ „Хемілтон виграв Ґран-прі в Італії..“. „Українська правда“ : „Один з нападників вскрив собі вени…“. „Дзеркало тижня“: „Сайт „Миротворець“ опублікував списки отримавших громадянство Угорщини чиновників…“‚ „Згідно закону…“‚ а це ж груба калька з російської мови‚ по-нашому треба – „Згідно з законом“. Майже неможливо знайти україмововне видання без мовних помилок.
Нікого не можна змусити любити рідну мову. Любити її – залежить не від знань‚ не від ерудиції‚ не від так званої культурности‚ а від містичної глибини людської душі. Всі світові релігії – релігії правої руки – ісповідують‚ як шлях до спасіння‚ чистоту слова‚ думки і діла. Люди добрі‚ зраджене слово не може бути чистим!