21 вересня, 2018

Засоби масової дезінформації

Місяць тому відразу дві плятформи – „Facebook“ і „Apple“ – видалили сторінки блоґера Алекса Джонса. Офіційна причина – розпалювання ненависти.

А. Джонс вів конспірологічий канал „InfoWars“, в якому розповідав, що Мішель Обама – трансгендер, що „Аль-Кайду“ спонзорує Джордж Сорос, що вакцини викликають автизм, що подорож на Місяць була підробкою, а теракти „9/11“ були організовані американським урядом, який також має в своєму розпорядженні „кліматичну зброю“ і управляє гураґанами.

„YouTube“ погодився видалити лише кілька відеозаписів А. Джонса. „Twitter“ до бойкоту приєднуватися не став.

Характерно, що А. Джонс був завсідником російського телеканалу „Царгород ТВ“. Його любив запрошувати ідеолог евразійства і стратег відродження російської імперії Олександр Дуґін, у програмах якого американський конспіролог хвалив Володимира Путіна і критикував розслідування про зв’язки Дональда Трампа з Кремлем.

Якби А. Джонс був обережніший з висловлюваннями на адресу міґрантів з мусульманських країн, його сторінки далі існували б.

І це відмінна історія про те, як влаштовано медіяпростір.

Останні два десятиліття ми живемо в абсолютно новій реальності. Технології спростили комунікації – кількість змісту зростає експонентно.

І виявилося, що в ситуації нової конкуренції торговці параноєю і неврозами перемагають тих, хто торгує арґументами і рацією. В результаті громадяни різних країн думають про реальність куди гірше, ніж варто було б.

До того ж, інформаційний ринок перестав бути ринком. У тому числі і тому, що він перетворився на поле бою. Виявилося, що маніпулювати поданнями про реальність куди простіше і дешевше, ніж міняти саму реальність.

Однією з перших це зрозуміла Москва, яка стала створювати систему медія та блоґів, спільне завдання якої – здійснення диверсій.

Ця технологія не нова. Радянський Союз точнісінько так само вів інформаційні війни з Заходом. Але у нього був певний ціннісний набір, який він намагався просувати на експорт. У списку були плянова економіка й „інтернаціоналізм“, „рівність“ і „соціяльний захист“.

І СРСР вів війни з Заходом за правилами Першої світової війни: окопна війна з чітко окресленими кордонами. Прямі зіткнення – лише на периферії.

Сучасна Росія перелицювали правила бою. Відтепер війни йдуть за логікою диверсійних операцій, коли важливо не стільки просування „свого“, скільки руйнування „чужого“.

По суті, Москва цілеспрямовано торпедує чужі інститути і довіру. Розмиває концепт факту. Пропонує на вибір цілу купу відчайдушної конспірології. Підгодовує химерників і інвестує в хаос.

З кожного предмету дискусії вкидаються додаткові версії, єдине завдання яких – поховати під собою правильну відповідь.

„Місяць – то вигадка масонів“. „Місяць зроблений з швайцарського сиру“. „Місяць – рукотворне коло, прибите цвяхами до небесної тверді“. Всі ці „відкриття“ покликані заглушити голоси тих, хто боязко нагадує, що Місяць – супутник Землі.

Інвестиції в тотальну недовіру, повсюдну „зраду“ і примітивні спрощення накладаються на реальні труднощі, помножуючи їх в суспільній свідомості до позамежних величин.

В результаті ми спостерігаємо зростання антиміґрантських настроїв. Попит на ізоляціонізм. Торжество популістів.

Москва не пропонує альтернативу. Вона всього лише руйнує ту систему, з якою вона програла Холодну війну.

І наша країна не стала винятком.

До 2014 року російський вплив в Україні було зосереджено на просуванні московського порядку: ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку) – замість НАТО. Митний Союз – замість Европейського. Російський ринок – замість західнього.

Коли війна марґіналізувала ці гасла – на перший плян вийшла та сама стратегія, що застосовується в ЕС і США. Мета якої досить очевидна – повернути Україну в ситуацію 2013 року.

Ця технологія досить безпрограшна. З однієї простої причини: для неї не існує протиотрути.

Вся військова історія ХХ ст. – це боротьба снаряда і броні. Потужність першого приводила до зростання товщини другого. А броні в інформаційних війнах не існує в принципі. Тому що будь-яка спроба її створити натрапить на звинувачення в цензурі.

Ми звикли покладатися на довоєнну етику лівого лібералізму.

Коли всі точки зору мають право на існування. Коли простір ідей сприймається як ринок, який повинен бути приведений в гармонію „невидимою рукою“. Ми віримо в концепти „раціонального вибору“ і „попиту на якість“.

Але в тому й річ, що ці правила перестають працювати. У тому числі і тому, що на ринку з’явилися гравці, які не намагаються грати за правилами. Для яких інвестиції в медія важливі не прямими дивідендами, а непрямими: політичними, соціологічними, електоральними.

Втім, нічого нового. Такі ж правила працювали і до війни – коли найбільші медія були лише інформаційним бронежилетом для основного бізнесу власника. Війна лише підвищила ставки. І багато разів збільшила ціну помилки.

Заклики до чесної конкуренції з аґресором за уми і серця виглядають досить наївно. Особливо якщо згадати, що сумарний бюджет російської державної пропаґанди перевищує мільярд долярів.

Давиди перемагають Ґоліятів здебільшого в притчах. А в реальності стають гумусом під ногами нерозбірливих в засобах левіятанів. Проблема в тому, що навіть дискусії про протиотруту ніхто не провадить. В цьому напрямку намагаються працювати США і Франція, але готового збірника рецептів не винайдено.

Чи може відкрите суспільство залишатися відкритим в умовах аґресії з боку закритого? Де грань між пропаґандою і журналістикою? Чи повинна наступати відповідальність за фальшивки і маніпуляції?

У публічних дебатах існує важливе правило. Той, хто говорить правду, завжди програє тому, хто бреше. Тому що перший обмежений рамками цієї самої правди. А другий не обмежений нічим.

„Українська правда“.
Переклад з російської мови: редакція „Свободи“

Павло Казарін – український журналіст‚ колишній мешканець Криму. Київ.

Коментарі закриті.