В останні дні 2017 року в Ужгороді відкрили музей жертв сталінських репресій, створений з фінансовою допомогою угорського уряду. Музей громадський, він діятиме у цокольному приміщенні Будинку товариства Олександра Духновича, яке сповідує „неорусинство“. Тож нема чого дивуватися, що головний акцент тут зроблений на репресіях проти угорців і що це асоціюється з приходом радянської влади. (Показово, що в оформленні стендів переважає угорська мова.)
Восени 1944 року командування 4-го Українського фронту, аби забезпечити свої тили від несподіванок (фронт довго стояв неподалік Ужгороду і Чопу), інтернувало колишніх офіцерів і вояків угорської армії, поліцаїв та жандармів, а також військовозобов’язаних угорської та німецької національностей‚ у трудові табори. Їх було вивезено як військовополонених на примусову працю по неозорих просторах СРСР – в Україну, Білорусь, Росію. З 23 тис. репресованих угорців і німців додому не повернулася четвертина – загинула від хвороб та жахливих умов ҐУЛАҐу.
Можна зрозуміти біль угорських родин, які пережили таку трагедію. Треба шанувати пам’ять постраждалих внаслідок репресій. Однак‚ наголошуючи тільки на провинах сталінського режиму, угорські активісти чомусь мовчать про те, що робила їхня влада наприкінці літа 1944 року. Бо ця кривава історія має не тільки наслідок, але й причини.
Загальновідомо, що за часів угорської окупації 1939-1944 років загинуло від репресій близько 100 тис. закарпатців (кожен шостий мешканець краю). Але майже нічого не говориться про ще один вид репресій – трудові табори, які угорська влада почала створювати ще в 1939 році. Першими жертвами „робочих батальйонів“ стали євреї, а за ними – всі інші. До трудових таборів не забирали представників привілейованих націй (угорців і німців), а лише людей „другого сорту“ – з числа українського, єврейського, румунського, словацького, ромського населення.
Наприклад, на спеціяльній нараді в Ужгороді 16 квітня 1941 року угорська адміністрація звернулася до міністра внутрішніх справ Угорщини з пропозицією зігнати всіх ромів у спеціяльні табори і використовувати їх на особливо тяжких роботах. 50 ромів села Баркасово Мукачівського району навесні 1943 року відіслали залізницею на лісозаготівлю до Сваляви. 21 квітня 47 осіб розстріляли за непокору. Додому повернулися тільки троє.
У 1944 році Міністерство оборони Угорщини започаткувало ромські трудові табори. Згідно з даними угорського уряду, лише навесні 1942 року з Закарпаття забрали на примусові роботи вглиб Угорщини понад 14 тис. осіб. За післявоєнними підрахунками спеціяльної комісії Закарпатської области окупаційна влада забрала у трудові табори Угорщини і Німеччини близько 71 тис. закарпатців, застосувавши етнічний критерій. Тяжко працюючи під жорстоким наглядом військових і жандармів у холод і спеку, вони, напівголодні, змушені були виконувати доведені норми під загрозою нещадного покарання.
У 2013 році в Ужгороді побачила світ книжка „У рабстві: усні історії примусових робітників із Закарпаття 1939-1944 років“, яку підготувала група відомих істориків. Ці свідчення жахають не менше, ніж спомини угорців, які пізніше пережили сталінські табори.
Іван Пелех, якого вивезли у 1943 році у трудові табори Угорщини і Німеччини розповідає: „Ми втрачали від виснаження свідомість. Над нами був нагляд – військові зі зброєю, вони не давали присісти. Уявіть собі, надворі зима, мороз, вояки у шинелях, рукавицях, шапках, а ми в сорочках, потертих штанах, напівголі, сині, з лопатами в руках…. Вмерти хотілося якнайшвидше. Щоночі з бараків виносили трупи тих, хто не витримав умов. Я мріяв долучитись до їхнього числа, але перед тим хоч наїстись досхочу“.
Василь Гоблик, якого у квітні 1944 року 18-річним вивезли у робітничий табір, свідчить: „Нас привезли у Матесалку, місто в Угорщині. Як щось середнє між людиною і твариною, розвантажили і вигнали на велике поле десь 200 гектарів, сказали: „Тут будете жити і працювати“. Це поле з хлівами-бараками, де раніше зупинялися жниварі, огородили залізною сіткою. Поставили залізні ворота і вишки для охоронців. Нас було 2,000 чоловіків. Там просто неба й ночували. Було тяжко і фізично, і психологічно, бо ніхто не вважав нас за людей. У межах поля, де жили, за певний час уже нічого не росло, хоч воно було зеленим, бо ми поїли навіть траву, весь бур’ян. А коли попри наш табір проходили угорські жінки, чоловіки яких були на фронті, ми просовували пальці крізь сітку і благали дати шматок хліба“.
Михайло Гаврилко, який будував військове летовище під Дебреценом, згадує, що розмістили їх у стайнях, спали вони на соломі‚ „працювали по 14-16 годин, зранку до темної ночі під наглядом військових… Нікому з нас ніхто грошей не платив“.
Юрій Берега з села Келечин: „Немов худобу, у віжки запрягали людей і змушували тягти ліс, каміння, побутові матеріяли“.
Петро Гаврилко з Буштина: „У разі непокори проводили „десяткування“, тобто кожного десятого розстрілювали. За виконання норми отримували 400 грамів хліба в день“.
Василь Пагиря з села Щербовець: „Приходили мадяри в село, виганяли всіх, хто міг ходити, від малих до великих, на будівництво оборонної „Лінії Арпада“.
Степан Крулько: „За весь період, а це майже пів року, я жодного разу не вмився. Ходив босим, бо й ті постоли, що мати випряла, зносилися. Почали хворіти коростою, а до того ще й завошивіли“.
Юрій Куруц з Дубрівки згадує про повішених втікачів у гуцульському вбранні, на яких змушений був дивитися весь табір як на попередження.
У такому сумнозвісному „мунко сазод“ („трудовому батальйоні“) біля Ніредьгази мучився і мій дід, Юрій Пеца, який на той час мав уже троє дітей.
Як справедливо зазначають упорядники книжки‚ „у сучасній угорській історіографії свідомо оминають незручні факти з минулого Угорщини, куди в роки Другої світової війни входило Закарпаття“. А факти – річ уперта: в угорські трудові табори було забрано втричі більше закарпатців, ніж у сталінські потрапило угорців. І там, і там люди мордувалися і вмирали. Щоправда, Будапешт про це – ні пари з уст. Якщо про сталінські репресії проти угорців та німців Закарпаття за державні гроші України видано солідний майже 800-сторінковий том, то угорська влада не квапиться допомагати дослідникам в розслідуванні злочинів своїх попередників.
Я не виправдовую ні один тоталітарний режим, ні – другий. Обидва злочинні. Просто кажучи „б“, треба пам’ятати про „а“.
Будапешт виділив на музей жертв сталінського режиму в Ужгороді мільйони форинтів. Але чи буде на Закарпатті музей жертв угорської окупації, яка за маштабами стала для закарпатців жахливішою навіть за сталінщину?
Ужгород