16 квітня 2000 року в Україні відбувся всеукраїнський референдум – опитування думки громадян з приводу реформування державного управління. Початком акції були 7 грудня 1999 року збори громадян Житомира‚ які створили ініціятивну групу з проведення референдуму. Центральна виборча комісія (ЦВК) 14 грудня 1999 року відмовила в реєстрації цій ініціятивній групі, але 21 грудня 1991 року Печерський районний суд Києва своїм рішенням визнав постанову ЦВК неправомірною і зобов’язав ЦВК зареєструвати житомирську ініціятивну групу. Згідно з указом Президента Леоніда Кучми „Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціятивою“ на референдум було винесено чотири питання.
За право президента України достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючу парляментську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців Державного бюджету України висловилися 85.9 відс. громадян. За скасування депутатської недоторканости проголосували 90.2 відс. Зменшення загальної кількости народних депутатів України з 450 до 300 осіб схвалили 91.1 відс. громадян. Формування двопалатного парляменту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси реґіонів України‚ визнали доцільним 82.9 відс. учасників.
Народ України дав ствердну відповідь на усі чотири поставлені питання.
Конституційний суд двома рішеннями підтвердив законність та остаточність рішення, що було винесено громадянами України на референдумі. Відтоді минуло 19 років‚ але відповідні зміни до законодавства так і не було внесені Верховною Радою. Про референдум ніби забули. Проте висліди всеукраїнського референдуму залишаються актуальними й досі. Більше того – загальне погіршення умов життя населення викликає зростаюче незадоволення Верховною Радою‚ її складом і ефективністю діяльности.
За роки, що відтоді минули, больовий поріг українців неймовірно зріс. Саме зараз, коли суспільство, пройшовши шлях кривавого випробування, вимагає негайних і докорінних змін тих правил, які викликали потребу референдуму 2000 року. Ще тоді‚ у 2013 році громадські організації Харкова і Херсона зажадали розпуску парляменту, а також виступили за скасування депутатської недоторканости і зміни політичної системи. І знову вимоги суспільства не були почуті.
Зрозуміло‚ що виконання чотирьох пунктів референдуму вимагало їх вивчення експертами. Наприклад‚ колишній народний депутат‚ викладач Києво-Могилянської академії Юрій Ключковський вважає‚ що зменшення чисельности Верховної Ради може неґативно позначитися на її дієздатності‚ а повне скасування недоторканости депутатів не послужить захистові опозиції. Але такі зауваження стосуються повноцінного парляменту‚ депутати якого відвідують усі сесії та засідання комітетів і є бездоганними перед законом. Наразі так не є і населення добре це усвідомлює.
Викликають критику великі платні та досконалі побутові умови урядовців та депутатів порівняно з рівнем життя усієї громади. Генеральний прокурор Юрій Луценко в грудні 2018 року розповів на телебаченні‚ що йому ніяково отримувати щомісяця 150 тис. грн.‚ тоді як середня платня в Україні становить 7,000 до 10 тис. грн.‚ тому третину платні він віддає на благодійні цілі. Це добре‚ але чи наслідують цей приклад інші урядовці?
Забутий референдум мав би стати сиґналом небезпеки для проводу: у 2000 році населення лише висловило свої побажання‚ які тепер можуть стати радикальною вимогою.