Історики працюють, не звертаючи особливої уваги на „круглі дати“. Однак широка громадськість завжди придивляється до імен, явищ та подій, коли вони дозрівають до „круглої дати“. Найчорніша дата в тисячолітній історії українського народу почала привертати увагу міжнародної громадськости з наближенням 50-их роковин Голодомору. В СРСР тоді ця тема була заборонена. Меморіяльні заходи проводилися у середовищі української діяспори Північної Америки.
Найбільшого значення набуло утворення в США комісії, покликаної, як вказувалося в резолюції Конґресу США, „здійснити вивчення українського голоду 1932-1933 років, щоб поширити по всьому світу знання про голод“.
Виконавчим директором комісії, яка реально запрацювала з 1986 року, став молодий співробітник Українського Наукового Інституту в Гарвардському університеті Джеймс Мейс. Вагоме значення мало також звернення українських організацій до професора Стенфордського університету Роберта Конквеста, книга якого про Великий терор 1937-1938 років була тоді світовим бестселером. Він погодився взятися за дослідження Великого голоду, а Дж. Мейс допоміг йому зібрати фактичний матеріял. Книга „Жнива скорботи“ з підзаголовком „Радянська колективізація і терор голодом“ вийшла в світ у 1986 році майже одночасно англійською, українською і російською мовами.
Першому секретареві Центрального комітету Комуністичної партії України (ЦК КПУ) Володимирові Щербицькому нічого не залишалося, як визнати в грудні 1987 року факт голоду на початку 1930-их років. Відтоді тематика Голодомору опинилася в центрі уваги українських вчених.
Чи можна назвати проривні події, пов’язані з 85-ми роковинами Голодомору? Маю на увазі ті, які наближатимуть міжнародну громадськість до визнання Голодомору геноцидом. Одну з них можна назвати цілком упевнено: появу минулого року англійською мовою книжки Ен Апелбавм „Червоний голод. Сталінська війна з Україною“. Цього року побачимо її українською мовою.
Впродовж багатьох років роботи над темою авторці допомагали публікаціями і порадами фахівці Українського Наукового Інституту в Гарварді та Інституті історії України Національної Академії Наук (НАН) України. У жовтні 2017 року ця книга була відзначена премією Омеляна і Тетяни Антоновичів – так званою „українською нобелівкою“.
Я вже мав нагоду охарактеризувати цю книжку в газеті „День“ (5 листопада 2017 року).
Кількість публікацій про голод 1932-1933 років вимірюється у світовому маштабі десятками тисяч. Тим не менш, політика й фахівці досі не прийшли до спільної думки щодо деяких ключових проблем. Існують політичні причини невизнання Голодомору геноцидом і з цим нічого не поробиш. Однак розуміння страхітливої картини виморювання українського села є найпершою умовою того, щоб міжнародна громадськість взяла на озброєння термін „геноцид“. Сама картина сталінського злочину давно виписана в таких моторошних деталях, що дихання переривається. Але важливе її розуміння.
Проблема втрат
Тривалий час група науковців Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України і доктора демографії Олега Воловини (Університет Північної Кароліни) працюють в рамках створюваного Українським Науковим Інститутом в Гарварді „Атласу Голодомору“ над визначенням прямих втрат і пов’язаного з голодуванням дефіциту народжень в 1932-1934 роках. Розрахунки публікувалися авторами цієї команди в їх сукупності або індивідуально, причому в різних публікаціях цифри дещо різнилися, зважаючи на стан первинних джерел.
Служба безпеки України, яка за дорученням Президента Віктора Ющенка відкрила кримінальну справу факту вчинення геноциду в Україні у 1932-1933 років, одержала в грудні 2009 року науково-демографічну експертизу від Інституту демографії та соціяльних досліджень, згідно з якою прямі втрати від голоду (надсмертність) обчислювалися в кількості понад 3.9 млн., а непрямі втрати (дефіцит народжень) – понад 1.1 млн. разом – 5 млн. осіб.
Оскільки президент України наполегливо відстоював цифру в 10 млн. жертв, сподіваючись в такий спосіб „вибити“ у міжнародної громадськості визнання Голодомору геноцидом, демографи придумали поняття „кумулятивних втрат“, тобто втрат, викликаних неможливістю для померлих і ненароджених брати участь у відтворенні народонаселення в наступному поколінні – круглим числом в 5 млн. осіб. Апеляційний суд Києва постановою від 13 січня 2010 року солідаризувався тільки з величиною прямих втрат, а даремно: дефіцит народжень – це об’єктивна величина, під час голодування жінки не можуть вагітнити. Варто було відмовлятися тільки від химерного поняття „кумулятивних втрат“.
Коли демографи відмовилися від цього поняття, вони втрапили в халепу. Обчислені ними надсмертність і дефіцит народжень не влаштовують далеких від історичної демографії, але впливових діячів американської діяспори. У листопаді 2015 року у Вашінґтоні було урочисто відкрито пам’ятник жертвам Голодомору. Після гострої боротьби спробу встановити у написі цифру 7 млн. жертв паралізували історики США і Канади, які розуміються на демографії. У написі йдеться про „мільйони невинних жертв штучного голоду в Україні“.
На жаль, вітчизняні політики і публіцисти вперто обстоюють експертні оцінки, що сформувалися до відкриття радянської демографічної статистики – від 7 до 10 млн. жертв. Такий порядок цифр озвучив і Президент Петро Порошенко 20 вересня 2017 року у виступі на Генеральній Асамблеї ООН. А Прем᾿єр-міністер Володимир Гройсман у моїй присутності повчав заступника директора Інституту демографії і соціяльних досліджень Олександра Гладуна, якою мусить бути цифра втрат. Одна за одною влаштовуються конференції, на яких люди без демографічної освіти шельмують демографів. Але ж демографія, на відміну від історії, де кожний має власну думку, є наукою точною.
Співчуваю демографам, які вже багато років живуть в ситуації, яку можна визначити давньою російською приповідкою: „Я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень“. Проте хотів би зосередитись на статті колишнього голови Світового Конґресу Українців Аскольда Лозинського, опублікованій 6 березня на інтернет-порталі „Український погляд“ і цілком присвяченій критиці моєї оцінки втрат від Голодомору. Ця оцінка була опублікована 27 років тому, але, як бачимо, використовується в сучасній дискусії. Враховую бажання А. Лозинського, щоб я вийшов на відкриту дискусію, але сенс моєї відповіді бачу передусім в тому, щоб ознайомити сучасних політиків та науковців з розрахунками жертв Голодомору, зробленим попереднім поколіннями демографів. Пояснити треба й те, чому в історіографії закріпилася моя оцінка втрат, хоч я не маю демографічної освіти і тому не можу претендувати, як і всі інші історики або громадські діячі, на самостійні висновки в цій специфічній галузі знань.
У березні 1990 року Торонтський університет організував конференцію на тему „Україна під Сталіним“. Запрошений до участи в ній, я вилетів у Торонто через Москву, де мав намір попрацювати з архівним фондом Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО). Директор Центрального державного архіву народного господарства СРСР Всеволод Цаплін надав мені можливість працювати безпосередньо в архівосховищі. За кілька днів я проглянув сотні архівних справ і здобув потрібну інформацію.
Я був не першим користувачем раніше суворо засекреченої демографічної інформації у цьому архіві, але виявився другим. У листах використання архівних справ було позначене прізвище Стівена Віткрофта – глави Центру радянських і східноевропейських студій при Мельбурнському університеті. Зі здобутим матеріялом я звернувся з пропозицією написати спільну статтю про втрати від голоду в Україні до двох учасників конференції в Торонто, демографів зі світовим ім’ям – С. Віткрофта і професора Російського дослідницького центру в Гарвардському університеті Сергія Максудова. Колишній дисидент Олександер Бабьонишев працював в США під цим псевдом, бо мав в СРСР родичів. Його основна праця „Втрати населення СРСР“ була надрукована у Вермонті російською мовою в 1989 році.
Мої колеґи погодилися з ідеєю спільної статті. За 1990 рік ми підготували три варіянти статті, але на останньому етапі С. Віткрофт відмовився від авторства. Моя з С. Максудовим стаття, в якій співавторові належать всі демографічні розрахунки – часом тонкі й дотепні, була опублікована в лютневому номері „Українського історичного журналу“ за 1991 рік.
Ми з С. Максудовим прийшли до різних результатів внаслідок неоднакового підходу до розрахованого статистиками ЦУНГО міжреспубліканського міґраційного балянсу. Я мав немало кількісних оцінок різних форм добровільного або примусового руху населення в Україну і з України. В окремі роки, коли сукупність моїх даних була більш-менш повною, розмірність їх не суперечила розрахованому статистиками 1930-их років міґраційному балянсу. Враховуючи недосконалість первинної статистики, я обраховував прямі втрати від голоду в діяпазоні від 3 до 3.5 млн. осіб. Дані С. Максудова розійшлися з моїми на величину сальдо міґраційного балянсові: від 4 до 4.8 млн. осіб. С. Віткрофт опублікував свої розрахунки пізніше, в додатку до третього тому фундаментального збірника „Трагедія радянського села. Колективізація і розкуркулювання“ (Москва, 2001). Його вердикт був таким: „По одній лише Україні можна було б говорити про 3-3.5 млн. додаткових смертей, а по СРСР в цілому мабуть, про 6-7 млн.“.
На минулорічних конференціях, де шельмували демографів, доводилося чути такі арґументи: статистика недостовірна, під час голоду смерті не реєструвалися, ніхто не знає, скільки людей поховано в колективних могилах. Критики не розуміли розрахунків: спертися на переписи 1926 і 1937-1939 років, позбавитись в них елементів фальсифікації, якщо вони були, і вивчити демографічну картину кожного року у вилці між двома переписами. Сукупність одержаних даних давала можливість встановити реальну величину народжуваности і смертности у 1933 році, тобто визначити надсмертність і дефіцит народжень.
Принципово іншу методу визначення втрат населення використовував демограф (нині – віце-президент НАН України) Сергій Пирожков. Беручи за основу вікову структуру народонаселення за переписом 1926 року, він конструював штучну вікову структуру 1939 року і накладав її на реальну структуру за переписом цього року. Різниця являла собою демографічний дефіцит за 1927-1938 роки. Не виявляючи реальних втрат від Голодомору, ця оцінка обмежувала їх цілком конкретною величиною і вщент розбивала спроби довести втрати до 7-10 млн. осіб. В його публікації 1998 року демографічний дефіцит обчислювався в 4.8 млн. осіб, а в публікації 2006 року – 4.6 млн. осіб.
Ця цифра підсумовувала втрати і прирости народонаселення за весь міжпереписний період: надсмертність та дефіцит народжень внаслідок Голодомору, „куркульську висилку“ періоду суцільної колективізації, повернення „куркулів“ на батьківщину, втрати під час Великого терору 1937-1938 років, депортації німців і поляків з прикордонної місцевости, відчайдушну сталінську спробу приховати перед переписом 1937 року дефіцит населення забороною абортів, переселення селян з центральної Росії та Білорусі до спустошених українських сіл тощо. Зрозуміло, в цій цифрі не може бути дефіциту народжень.
Не погоджуюсь з А. Лозинським, коли він каже, що величина втрат не має нічого спільного з визнанням Голодомору геноцидом міжнародною громадськістю. Критики „занижених“ оцінок демографів прагнули й прагнуть, щоб ця оцінка перевищувала кількість жертв Голокосту. Вони переконані, що більша кількість жертв української трагедії порівняно з єврейською допоможе визнанню її геноцидом. Саме тому вони обстоюють завищену оцінку, що утвердилася до відкриття радянської демографічної статистики. Саме тому лунають заклики не спиратися на радянські переписи у визначенні втрат.
Тим часом пляново-директивна економіка не могла обійтися без надійної статистичної бази. Це ми обходимося нескінченно довго переписом 2001 року, тому що живемо сьогоднішнім днем. Як можна сподіватися на те, що Голодомор в світі визнають геноцидом, якщо ми повернемося до експертних оцінок людських втрат, іґноруючи переписи населення?
Ми з А. Лозинським однаково прагнемо, щоб в світі визнали Голодомор геноцидом. Але для цього треба переконати світ, що ми не пересмикуємо фактів. На жаль, пересмикування має місце в його статті, починаючи з ілюстрації під заголовком. Це – фотографія голодуючої сім’ї з Бугуруслану, зроблена в грудні 1921 року. Вона входить до колекції з 63 фотографій, які знаходяться у вільному доступі на веб-сторінці Національної бібліотеки Норвегії (фонд Фрітьофа Нансена).
Проблема механізму Голодомору
Проблему Голодомору вивчаю вже 32 роки, відтоді як увійшов в комісію ЦК КПУ, покликану „викрити фальсифікації українських буржуазних націоналістів, пов’язані з так званим голодом 1932-1933 років“ (з постанови про утворення комісії). Цей сталінський злочин був добре замаскований, коли здійснювався, а в наступні десятиліття інформація про голод надійно бльокувалася. Тому останнє покоління керівників КПУ щиро розраховувало, створюючи цю комісію, що відсутність голоду можна довести.
Причинно-наслідкові зв’язки, пов’язані з Голодомором, його відмінність від голодування в інших реґіонах охопленого кризою Радянського Союзу, сам механізм сталінського злочину розкривалися передо мною поступово. Концепція остаточно склалася в середині нульових років і була опублікована в цілісному вигляді у монографії „Голодомор 1932-1933 років як геноцид: труднощі усвідомлення“ (видавництво „Наш час“, 2007 і 2008. 424 стор.).
В сучасній полеміці про Голодомор парадокс полягає в тому, що А. Лозинський розкритикував мою статтю про людські втрати, опубліковану 27 років тому, а на моє розуміння Голодомору як геноциду, що викладене в цій монографії, ось уже 10 років ніхто не реаґує. На відсутність уваги з боку громадськости не скаржусь, був нагороджений премією Фундації Антоновичів „за внесок у світове знання про український Голодомор“. Але знаю напевно: викладена в цій книзі концепція не використовується державними органами, покликаними турбуватися про міжнародне визнання Голодомору геноцидом.
У позаминулому році, коли почалася серія наукових конференцій з проблематики Голодомору, я опублікував статтю „Як і чому діяв „терор голодом“? З якими арґументами підемо в ООН для визнання Голодомору геноцидом?“ („День“, 13 і 21 жовтня 2016 року). Однак всі конференції волею їх організаторів зосередилися на проблемі людських втрат. Реаґуючи на останню з них, я підготував статтю „Голодомор 1933: міти і реальність“ („Дзеркало тижня“, 17 лютого 2018 року). Редакція обмежилася одним відгуком, суто непрофесійним, і знову тиша.
У чому полягає суть моєї концепції, якщо викласти її в одному абзаці? Треба відділити голод 1932 року від голоду 1933 року. Перший з них був тяжким, в Україні – навіть з випадками канібалізму, але не мав характеру вбивства голодом. Пояснювався він, особливо в Україні, надмірними хлібозаготівлями. У пошуках їжі Україну тоді покинуло близько 3 млн. селян. Турбуючись про весняну сівбу, держава надала селянам продовольчу допомогу, навіть закупила обмежені партії зерна за кордоном і на певний час припинила експорт зернових культур. Голод, що почався в останньому кварталі 1932 року у багатьох селах, поставлених на „чорну дошку“, а з січня 1933 року поширився на всю Україну і Кубань, мав кінцевою метою, за задумом очільників Кремля, виморення неокресленої кількости селян, щоб „навчити уму-розуму“ (вираз Станіслава Косіора) все селянство, яке відмовлялося брати участь в осінньо-польових роботах за порожні трудодні. Щоб створити умови, несумісні з життям, держава у перші місяці 1933 року вилучила у колгоспників всю наявну їжу, забльокувала їх у власних селах і застосувала інформаційну бльокаду, яка тривала аж до грудня 1987 року.
Голод, викликаний надмірними хлібозаготівлями, можна пояснювати прагненням держави одержати валюту експортом зерна, щоб придбати машини для новобудов п’ятирічки. Так пояснював причини „продовольчих утруднень“ Йосиф Сталін, такого розуміння голоду дотримуються в сучасній Росії і, на жаль, у багатьох інших країнах. Закордонні вчені, які заперечують геноцидну природу Голодомору, висувають один арґумент: держава надала Україні і Північному Кавказу в 1933 році основну частину продовольчої допомоги, виділеної реґіонам, що відчували „тимчасові утруднення“. Який це геноцид, якщо голодуючим допомагали?
Справді допомагали, але не відразу і не всім. Тільки тим, хто був фізично здатний працювати в радгоспах і колгоспах на весняно-польових роботах. Отже, треба було знайти арґументи на підтвердження того розуміння Великого голоду в Україні, яке висував ще Р. Конквест: терор голодом, тобто знищення частини соціюму, щоб змусити весь соціюм поводити себе так, як вимагав організатор терору. Розуміння Голодомору як терор голодом вкладається в рамки міжнародного закону про геноцид.
Російські дослідники голоду 1932-1933 років висували на конференціях ще один „залізобетонний“ арґумент: нема урядових документів про вилучення всієї їжі! У поєднанні з опублікованими постановами про фізичну бльокаду голодуючих та всім відомою інформаційною бльокадою вилучення всієї їжі підтверджувало намір властей створити для селян несумісні з життям умови. Пензенський професор Віктор Кондрашин в книзі „Голод 1932-1933 років: трагедія російської держави“ (Москва, 2008. 520 стор.) з очевидним задоволенням процитував постанову одного партійного комітету про „вилучення всіх харчових продуктів“ і неґативний відгук на неї з боку голови Ради народних комісарів СРСР В’ячеслава Молотова. Такий відгук засвідчував, що сталінська команда не була готова засвідчувати на папері свій намір створити для селян несумісні з життям умови. Однак такі умови були створені, що засвідчено показаннями сотень людей, яким вдалося вижити під час Голодомору. Показання їх зведені в один документ, виданий у нас в 2016 році окремою книгою, а місце перебування кожного свідка позначене на карті Голодомору, створеній у Гарварді.
* * *
23-24 листопада у Києві відбудеться Міжнародний форум з нагоди 85-их роковин Голодомору. Не хотілося б, щоб наші політики, вчені, громадські діячі, представники української діяспори, які мають спільну думку про Голодомор як геноцид українського народу, виступили з різними поглядами щодо кількости жертв і механізму сталінського терору голодом. Ще є час, щоб узгодити єдину позицію, з якою всі ми маємо проголосити Деклярацію про засудження терору голодом як геноциду.
Станіслав Кульчицький – доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу історії України 1920-1930-их років Інституту історії України Національної Акадмії Наук України. Автор численних досліджень з історії України XIX-початку XXІ ст.