У 1791 році‚ рівно за 200 літ до відновлення державної незалежности України‚ у Сполучених Штатах Америки набув чинности знаменитий „Білль про права“ . То були перші 10 поправок до Конституції‚ запропоновані Джеймсом Медісоном‚ четвертим президентом країни. Їхній доленосний зміст визначив ті підставові принципи взаємин між державою і суспільством‚ котрі й піднесли Америку як світового провідника свободи і демократії. Наступні 200 років засвідчили мудрість і життєздатність тих поправок‚ їхня істинність і повчальність стали загальновизнаними. Починаючи від першої‚ котра‚ у зв’язку з теперішніми подіями у світовому православ’ї‚ набуває значення не лише корисного прикладу‚ але й критерію: „Конґрес не має права видавати закони про запровадження будь-якої релігії чи про заборону вільно ісповідувати її…“.
Одначе‚ кожна країна має власну історію розвитку взаємин між державою і Церквою. Іноді‚ на жаль‚ як от в українському випадку‚ складну і тяжку. В нашій миролюбній і толерантній за своїм психотипом людності ці взаємини не мали б жодних проблем‚ якби своєрідність українського національного і релігійного життя не спотворювалася і не знищувалася непримиренною антиукраїнською політикою Російської імперії – царської‚ совєтської‚ а тепер путінської.
Але нема зла‚ яке б само себе врешті не покарало. Антиукраїнство‚ практиковане від самого Переяслава до сьогоднішніх днів‚ обернулося проти Москви‚ показавши перед світом її безбожну внутрішню порожнечу і хронічну залежність від України. Виявляється‚ Росія не має в собі мотивації до самостійного розвитку. Їй потрібний донор. Якщо ж донор більше не дозволяє висмоктувати свою кров‚ то негайно стає ворогом. Саме тому Кремль вже 27 років так невідступно і в тисячу способів шкодить українській державі‚ гальмуючи її економічний і культурний поступ.
Та справжню міру залежности Москви від Києва виявило вивільнення Української Православної Церкви з-під московської зверхности. Зневаживши сам дух Христової Церкви‚ не соромлячись своєї нехристиянської гордині‚ московський клір розірвав євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріярхатом‚ мстячись Вселенському Патріярхові Варфоломієві за його продиктований почуттям історичної справедливости крок – повернення Україні православної єдности через відновлене належання до Церкви-матері – Константинопольского Патріяхату.
Занадто довго Україна перебувала в московському ярмі‚ щоб ця велика зміна відбулася безболісно. Для чесної людини тут все зрозуміле: Російська Православна Церква в Україні – ніщо інакше‚ як аґентура Володимира Путіна в тонкій сфері людської свідомости і духу‚ тому слід покласти цьому край. Для лукавої ж – привід критикувати київську владу за нібито протизаконне втручання держави у церковне життя. Політичні опоненти Петра Порошенка намагаються переконати мислячу і релігійну частину українського суспільства‚ мовбито для Президента цей надзвичайний проєкт насправді є лише „козирною картою“ в його передвиборній аґітації.
Це груба неправда. П. Порошенко не може не усвідомлювати‚ що виборці сходу і півдня України переважно Палежать до храмів Московського патріярхату‚ отже‚ швидше за все‚ голосуватимуть не за нього. Та все ж зважився на цей крок – заради України‚ а не заради себе. І йдеться не лише про майбутнє української держави і її вільний від російських ланцюгів‚ видимих і невидимих‚ розвиток‚ але й про реально досягнути межу‚ з якої в Україні відроджується генетично притаманна їй свобода віроісповідань‚ свобода совісти.
Недруги України вперто іґнорують незручний для них факт – що за всієї багатоманітности українського релігійного життя‚ в якому мають весь потрібний для них простір і православні‚ і греко-католики‚ і римо-католики‚ і протестанти‚ і мусульмани‚ і юдеї‚ і буддисти‚ і кришнаїти та інші конфесії‚ – в цілому у країні панує мир і взаєморозуміння. Це ставить Україну на таку височінь‚ про яку Росія не може й мріяти.
В одному‚ вже дещо давнішому‚ інтерв’ю відомий американський соціолог і релігієзнавець‚ професор Джорджтавнського університету Хосе Казанова високо оцінює якість релігійного життя в українській державі: „Україна, яка межує з католицьким світом і водночас пов’язана з російським православ’ям, історично пройшла процес конфесіоналізації і деконфесіоналізації, коли люди переходили з однієї конфесії до іншої. Особливо динамічна територія – Західня Україна, саме тому, що вона була майже повністю греко-католицькою, а коли відбулося злиття з Радянським Союзом, після Другої світової всіх змусили ставати православними. Потім, після здобуття незалежности, люди отримали вибір: можна було повертатися в греко-католицизм, але багато хто залишився православним. З’явився вибір, до якої релігії чи конфесії себе зараховувати. Це рідкісне явище… Оскільки жодна з Церков не змогла стати національною Церквою, нова держава вирішила залишатися невтральною і не ставати на бік Московського Патріярхату, Київського Патріярхату чи Греко-Католицької Церкви. Тут виникло відкрите поле релігійної конкуренції. І тоді став розвиватися плюралізм. Оскільки чотири найбільші Церкви стали деномінаціями, інші релігійні меншини, секти, також стали рівними деномінаціями… Деномінація означає просто ім’я, яким я сам себе називаю і за яким мене розпізнають інші. Схожого терміну немає в жодній европейській мові. Його перекладають або словом конфесія, яке означає обов’язкову релігію, нав’язану згори, або секта, яке позначає релігійні меншини, тоді як деномінація – це і не Церква, і не секта. Цей термін руйнує бінарну категорію церкви і секти, і всі вони стають рівними деномінаціями. І це називається деномінаціоналізм – система, в якій усі релігії мають рівні права і конкурують одна з одною…Це унікальна модель, яка розвинулася в Сполучених Штатах з історичних причин. І Україна – єдина країна в Европі, яка має схожу структуру Церков і такі самі історичні причини. Ви маєте нову національну державу, але раніше у вас не було національної Церкви. І тепер люди мають вибір…“.
Вільний вибір – це і є ознака свободи совісти‚ бо справжня віра може жити лише у свободі.
Що московське православ’я само себе завело у цю фатальну для нього історичну безвихідь‚ щиро дивується російський релігієзнавець Олександер Шмельов – мовляв‚ як то сталося‚ що московські батюшки за 27 років незалежної України не схаменулися від свого імперіялізму й не здогадалися надати автокефалію Українській Православній Церкві Московського Патріярхату“.