25 листопада російські воєнні кораблі‚ перегородивши Керченську протоку‚ напали‚ з підтримкою винищувачів‚ на три українські броньовані катери‚ котрі переходили з Чорного моря‚ з української Одеси‚ в український Маріюпіль на Озівському морі. Переходили українськими водами. Українські моряки опинилися в полоні‚ декілька з них тяжко поранено.
Але ж хіба це якась неочікувана подія? Ні‚ вона вповні вписується в логіку російської збройної аґресії – починаючи від березня 2014 року‚ тобто від загарбання Росією українського Криму і частини Донбасу. І чи хтось з притомних українських політиків мав ілюзії щодо Керченського мосту‚ який з’єднав російську територію з Кримом? Бо ж не для гуманітарної допомоги півострову цей міст потрібний Володимирові Путінові‚ а лише як засіб ізолювання України від обох морів‚ Чорного і Озівського‚ як економічний зашморг‚ котрий задушить українську торговельну галузь.
Без найменшого опору віддали Крим‚ безпорадно згаяли час і втратили Донбас‚ не знайшли‚ бо й не шукали‚ способу завадити спорудженню мосту‚ й от тепер‚ коли на порозі – велика війна‚ коли народ і влада повинні зіллятися в одну силу‚ стиснутися в один кулак‚ говорити одним голосом‚ панує страшний різнобій у головах українців‚ навіть найсвідоміших з них.
Відразу наступного дня після російської збройної провокації в Керченській затоці Президент України Петро Порошенко запропонував Верховній Раді запровадити в усій країні воєнний стан упродовж 60 днів‚ до 25 січня. Чи можливий був правильніший крок? Ні‚ звичайно. Але тут негайно спливла на поверхню відсутність довіри не тільки між низами і верхами‚ а навіть всередині державно-політичної еліти: пропозиція щодо воєнного стану була потрактована в парляменті‚ як намір П. Порошенка відкласти або й скасувати президентські вибори‚ засвідчити себе перед суспільством рішучим оборонцем української держави‚ на цьому відновити колишню суспільну прихильність і відтак перемогти у виборах 2019 року.
У такій хитрій передвиборній тактиці П. Порошенка запідозрили не лише депутати з „Опозиційного бльоку“‚ але навіть з „Народного фронту“‚ що є коаліційним партнером „Бльоку Петра Порошенка“. Саме „народнофронтівці“ висунули умови‚ котрі мали унеможливити небажаний розвиток подій: воєнний стан повинен тривати не 60‚ а 30 днів‚ від 28 листопада‚ до 27 грудня; і не на всій території‚ а тільки у 10 областях‚ що межують з Росією.
Прийнявши ці зміни‚ Верховна Рада водночас зі схваленням указу про воєнний стан окремим голосуванням закріпила день 31 березня 2019 року днем президентських виборів.
Те‚ що П. Порошенко згодився з думками і сумнівами депутатів‚ мало б показати недовірливим‚ що йдеться про Україну і її долю‚ а не про вибори‚ однак‚ підозри на адресу президента не стихли. І запитання чулися тяжкі‚ звинувачувальні і‚ на жаль‚ небезпідставні. Чому‚ наприклад‚ воєнний стан влада не оголосила‚ коли Росія загарбувала Крим? Коли спалахнула війна на Донбасі? Коли російське військо‚ замість „зеленого коридору“ для відходу українських добровольчих батальйонів‚ влаштувало їм криваві „котли“ під Іловайськом і Дебальцевом?
„За майже п’ять років війни з Росією було немало моментів‚ коли запровадження воєнного стану здавалося не лише доцільним‚ але єдино можливим“‚ – пишуть у своєму зверненні до Верховної Ради колишні Президенти України Леонід Кравчук‚ Леонід Кучма і Віктор Ющенко‚ особливо наголошуючи на тому‚ що воєний стан не повинен обмежувати права і свободи українських громадян.
Президент П. Порошенко погоджується і з цим: „…В указі я не передбачаю жодних заходів, пов’язаних з обмеженням прав і свобод громадян, впровадженням цензури тощо. Сподіваюся, що і політики, і мас-медія діятимуть відповідально і адекватно у ситуації, що склалася і не атакуватимуть Україну тезами, які позичені у російських пропаґандистів. Так само не пляную покищо вдаватися до повної чи часткової мобілізації — ця можливість залишається відкритою лише якщо Росія таки вдасться до подальшої ескаляції. Воєнний стан не означає оголошення війни. Він вводиться винятково з метою посилення оборони України на тлі зростаючої аґресивности з боку з Росії. Воєнний стан не означає нашої відмови від політико-дипломатичного вреґулювання на сході“.
В такому разі‚ що ж воєнний стан означає? – запитують скептики. Якщо нічого не зміниться‚ то чи потрібний він? Відомий київський інтелектуал Сергій Дацюк: „Необхідність введення воєнного стану існувала з 20 лютого 2014 року, коли розпочалася аґресія Росії проти України. Ця необхідність існувала навіть після квітня 2016 року, коли відбувся контрреволюційний переворот в парляменті України, адже все ще існувала довіра до того, що хай навіть олігархічний консенсус, але він же патріотичний, він же на боці свого народу у війні. Необхідність введення воєнного стану зникає приблизно восени 2017 року, коли український народ в своїй більшості зрозумів, що ця влада воювати з Росією не буде, а буде займатися лише олігархічним здирництвом, корупцією та посиленням олігархічної диктатури. Передвиборна ситуація 2018 року засвідчила дуже низький рейтинґ президента України. Стало зрозумілим, що ніякі політологічні схеми не дозволяють цей рейтинґ підняти. Тому залишився лише один вихід – через провокацію поставити Україну на межу повномаштабної війни, щоб ввести воєнний стан“.
Міркування дипломата Романа Безсмертного‚ одного з претендентів на президентське крісло: „Цікаво спостерігати, як риторика президента різко змінилася на протилежну. Запровадження воєнного стану, яке протягом останніх чотирьох років було „не на часі“, „не в інтересах України“, „на руку Москві“, раптом поміняло свій знак і стало вкрай важливим, необхідним і терміновим. Ті самі люди – від голови держави до останнього президентського „бота“ – які ще недавно таврували як „зрадофілів“ тих, хто вимагав воєнного стану, сьогодні стали палкими його прихильниками… Але неясним залишається, чому президент пропонував спочатку ввести воєнний стан на 60 днів, а потім „погодився“ на 30. Що зміниться за 30 днів? Зникне загроза? Окупанти залишать Крим і Донбас? Ми здобудемо Москву? Цифри 60 і 30 взяті зі стелі, вони ніяк не прив’язані до поточної ситуації на війні – вони прив’язані до календаря виборів. Також немає відповіді на питання, як має будуватися територіяльна оборона – питання більш ніж актуальне для країни, яка воює. Нічого не сказано про те, як будуть організовані управління бюджетними ресурсами, влада на місцях, які повноваження і де будуть передані військовим адміністраціям. І головне, немає навіть натяку на те, які кроки мають бути здійснені для вирішення проблеми війни, з якими ініціятивами повинна виходити Україна щодо реґіональної та континентальної безпеки“.
Між іншим‚ у світовій пресі теж знаходимо припущення‚ що „керченський конфлікт“ вигідний і Володимирові Путінові‚ і П. Порошенкові. Наприклад‚ британська газета „Financial Times“: „..Посилення напружености – на руку як президентові Росії‚ так і президентові України – як спосіб відвернути увагу від внутрішніх проблем…Популярність російського провідника опустилася до найнижчої позначки з моменту, що передував анексії Росією Криму в 2014 році. Тим часом Порошенко сильно відстає в опитуваннях громадської думки у своїй власній країні напередодні президентських виборів у березні…“.
Серед вимог‚ найчастіше повторюваних громадськими активістами‚ є такі: країна повинна негайно розірвати всі дипломатичі взаємини з Російською Федерацією‚ закрити українсько-російський кордон‚ припинити торгівлю з Росією‚ заборонити російський бізнес на українській території. Тільки ледве чи це відбудеться. А часу на довгі роздуми нема‚ дорогий кожний день.
27 листопада‚ відповідаючи на запитання київського телеканалу „Україна“‚ Президент П. Порошенко запевнив: „У випадку повномаштабного вторгнення російської армії в Україну, мені потрібні будуть хвилини, щоб організувати ефективний захист“.
І знову на ці слова суспільство зареаґувало вкрай скептично: мовляв‚ так само голосно у 2014 році прозвучала обіцянка закінчити Антитерористичну операцію на Донбасі за пару днів.
Тому загальний настрій в Україні годі звести до спільного знаменника. Багато суперечок‚ мало ясности. Народний депутат Мустафа Найєм пише у „Facebook“: „Вся сучість цієї війни в тому, що ніколи до кінця не зрозуміло, де реальність, а де гра. Де „торгівля на крові“, а де ми задарма віддаємо наші заводи, шахти і комбінати. Де Віктор Медведчук – представник України в Мінську, а де він же – кум президента країни-аґресора…“.
В інтерв’ю для американського видання „The Daily Beast“ М. Найєм висловився ще відвертіше: „Президент Порошенко дозволяє проросійським силам відновити стару Партію Реґіонів, яка перебувала при владі. Якщо ми не зупинимо їх, вони отримають контроль над апаратом безпеки, виконавчою владою, виграють до 100 місць у парляментських виборах наступного жовтня та знищать порядок денний, який ми мали на Майдані“.
Це добре відомо – є чимало внутрішніх проблем‚ і все ж моральне здоров’я українців‚ вистраждане у двох революціях‚ дає надію‚ що у вирішальну мить народ знову згуртується навколо державного проводу. Україна веде справедливу‚ праведну боротьбу‚ і Бог – не в силі‚ а в правді.