Може‚ це минеться‚ і коло „душевних“ (від слова – душити) сусідів попустить і розімкнеться‚ дасть надію на порозуміння і добросусідство‚ принаймні на безконфліктне‚ мирне співіснування. А може бути‚ що й ні. Бо дуже нещасні вони‚ ці три сусіди України – Росія‚ Польща й Угорщина‚ нещасні своєю неуникною історичною карою‚ якої неспроможні визнати заслуженою ними. Минуле так міцно тримає їх за поли‚ що їм здається можливим повернення в „добрі старі часи“ їхньої державної величі.
Ні‚ справжня велич‚ справжня шляхетність‚ справжня культурна вищість не викликала б такого рішучого‚ зі зброєю в руках‚ опору поневолених народів. Тому колись „панівним націям“ не варто будити спогадів‚ котрі не сплять сном праведника. А вже коли збудили‚ то засвідчити свою цивілізованість можна лише в один спосіб – сумлінним розмислом‚ а не злим замислом. Звітом перед власною совістю‚ а вже потім – засуджуванням інших.
Покищо вся сусідська трійця – до неї останнім часом пристає й Румунія – відбивається на сучасну Україну „панською“ погордою: наше національне відродження‚ право на свободу і на рівність їх ображає‚ образа ж засліплює‚ спонукає до тенденційного‚ однобокого трактування історії.
Поляки вже зовсім перебрали мірку. Після того‚ як 6 лютого Президент Анджей Дуда підписав ароґантні‚ викличні поправки до закону про Інститут національної пам’яті Польщі‚ абсолютно неприйнятні для українців‚ бо називають нашу національно-визвольну ідеологію „злочином і колябораціонізмом з Третім Райхом“‚ польський Прем’єр-міністер Матеуш Моравецький‚ виступаючи 11 лютого в Холмі‚ поставив в один ряд з Гітлером гетьмана Богдана Хмельницького. Цим антиісторичним порівнянням‚ ганебною спробою зобразити українську Козаччину і український опір в роки Другої світової війни „незаконними“ виступами проти „законної“ Речі Посполитої Варшава вже майже прямим текстом заперечує право українського народу на свободу і незалежність.
А те‚ що у згаданому законі західня Україна названа „Східньою Малопольщею“‚ не може не викликати підозр у зазіханні Польщі на українські території. Не дивно‚ що кремлівські пропаґандисти так розхвалюють цей антиукраїнський польський закон – він повертає до любого для москалів і поляків гасла середини ХІХ ст.: нема Руси‚ є тільки Польща і Москва‚ зі своїми околицями‚ Малопольщею і Малоросією. Достеменно за Тарасом Шевченком:
„Кажусь‚ бачиш‚ що все то те
Таки й було наше‚
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу…“.
А як не „наше“‚ то „бандерівсько-фашистське‚ коляборяціоністське“. Сьогодні поляки‚ втрачаючи здоровий глузд‚ повторюють політичну практику Партії Реґіонів‚ україножерної промосковської „п’ятої колони“‚ яка влітку 2013 року за пляном з Кремля виводила на площі Києва та інших міст „антифашистські марші“‚ маючи за ціль унеможливити будь-який розвиток українства в Україні.
Не вміють дати собі раду з історичною пам’яттю й угорці. Зрозуміти їх можна. Згідно з Тріянонським договором 1920 року Угорщина втратила дві третини своїх колишніх територій‚ кілька мільйонів угорців опинилися за кордонами свого головного етнічного масиву‚ і це‚ звісно‚ дуже болюча річ. Сильна нація‚ а угорці сильні завойовницьким духом‚ не може залишатися байдужою до долі земляків в інших країнах. Це для Будапешту набагато важливіше‚ ніж доля тих чужих країн. Зокрема ніж доля України.
В цьому позиції Польщі і Угорщини вповні збігаються. Не думаємо‚ що між ними існує якийсь офіційний антиукраїнський договір‚ але наша національна пам’ять не повинна забувати подій сторічної давнини‚ коли мадяри і поляки навперебій пропаґували спільний мадярсько-польський кордон – коштом українського Закарпаття.
Варшава лякає‚ що не пустить Україну в Европу через „бандерівську ідеологію“‚ а Будапешт робить це саме через український закон про освіту‚ ухвалений Верховною Радою 5 вересня минулого року. Недолік його полягає лише в одному: ухвалити його слід було ще 25 років тому‚ в гарячій атмосфері постання незалежної української держави. Тоді він нікому не здався б антидемократичним чи спрямованим проти національних меншин.
Весь цей час мадяри в Закарпатті зловживали відсутністю такого закону‚ тому їхні діти виростали в Україні‚ не вміючи ні написати‚ ні вимовити українського слова. Цим вони самі зачиняли перед собою двері до вищих навчальних закладів України. Ніщо інше‚ як самодискримінація‚ і цей закон усуває її‚ визначаючи‚ що мовою освіти в навчальних закладах України є мова українська. Водночас він чітко передбачає природне поєднання обох мов – рідної і державної.
Але Будапешт‚ услід за Москвою‚ засудив цей освітній закон як нібито спрямований проти прав національних меншин‚ і розпочав шалений політичний тиск на Київ – з метою забльокувати дальше зближення України з Европейським союзом і НАТО.
Недвозначний висновок Венеціянської комісії‚ що український освітній закон не має жодного антиугорського елементу ні в тексті‚ ні в підтексті‚ не подіяв на Будапешт. Тиск на Україну набуває нових обертів. Міністер закордонних справ Угорщини Петер Сіярто ультимативно домігся зірвання заплянованого на 14-15 лютого засідання Комісії „НАТО-Україна“.
Виглядає‚ що „сильні духом“ мадяри розраховують на відому їм слабкість української держави‚ тому заходять надто далеко: цими днями праворадикальна і водночас проросійська партія „Йоббік“ провела під стінами Посольства України в Будапешті провокаційну акцію „Самовизначення для Закарпаття“. І те‚ що офіційна угорська влада не засудила цієї нахабної антиукраїнської провокації‚ свідчить про дуже слизький політичний курс сьогоднішньої Угорщини.
Словом‚ ситуація з цим нашим унікальним російсько-польсько-угорським сусідством подібна до сюжету дуже милого‚ мудрого і повчального американського мультфільму „The Lion King“: мале левенятко Симба‚ добре серцем й нікому нічого не винне‚ опинилося в оточенні трьох підступних хижаків-гієн.
Але врешті Симба виріс‚ змужнів і став господарем свого житття і своєї долі.