7 вересня, 2018

Весна і літо в Україні, Молдові та Придністров’ї

Аскольд Лозинський з українцями у молдовському місті Бендери.

КИЇВ

Протягом 28 років я відвідую Україну, починаючи з Києва, але саме це славне історичне місто викликало моє найглибше розчарування. Ніщо в житті мене не переслідує так сильно, як відсутність української мови у повсякденному житті мешканців цього міста. Мене переконують, що ситуація змінилася за цих 28 років на краще, але я цього покращення не відчуваю. Є закони, є державні написи, але мешканці, як і урядовці, так і приватні особи такі ж самі. Говіркова мова на Хрещатику московська. Тому, мабуть, не люблю я Києва і ніколи не збираюся тут жити. 

Мої улюблені міста в Україні мають свою тяжку історію. Львів став осередком українського націоналістичного зриву та боротьби нашого народу за своє існування. Харків був першою столицею спотвореної радянської України. Він від Львова зовсім відмінний, але також правдивий, вірний своїй історії і навіть надійний, бо динамічний. Він дуже змінився на краще. 

В цих двох містах людина бачить динаміку. Львів з кожним роком стає більш европейським, він поспішає в Европу і вказує шлях усій Україні. У Львові розмовляють різними мовами, не лише зокрема українською, але також польською, німецькою, англійською та найменше московською. В Харкові розмовляють московською мовою, але знають, що це наслідок поневолення. 

Київ натомість, як для мене, не знає нічого. Він уважає себе безпечним від війни та матір’ю руських народів. Що таких народів немає, це до нього не промовляє. 27 років незалежности мало що змінило. Навіть переселенці стали місцевими. Вони стали свого роду космополітами, навіть ліберальними, що у них відчувається модним та крутим, а для мене просто зацькованим. Маю у Києві друзів і навіть родичів. Як на мене, майже всі вони угодовці або просто дурні пристосуванці.

При останніх відвідинах відбулися три сутички. В будинку на бульварі Шевченка висить напис московською мовою: „Быть человеком! Это является обязанностью!” з рисунком смітника. Здираю напис, готую з моїм сином інший з словами: „Будьте людьми! Не засмічуйте наш будинок”. Покищо нова вивіска висить. Не знаю як надовго. Іду у магазин. Жінка при касі починає розмову московською мовою. Я звертаю увагу на її мову. Вона мовчить, тобто не звертає уваги на мене. Я дуже злий, а вона мовчить. Заходжу до відділення „Ощадбанку”, службовка запитує по-московськи, чи я фізична чи юридична особа. Знову звертаю увагу. Переходить на українську мову. Далі у бюрі мушу робити дальші зауваження щодо мови. 

Нашу мову не шанують у Києві! Це не турбує моїх друзів в Києві.

КИШИНІВ

У Молдові проживає понад 500 тис. українців, які становлять найбільшу національну меншину у республіці. У них є школи, культурні ансамблі, музей. Сама Молдова має заледве 4 млн. населення. Молдовани шанують та люблять українців як братніх слов’ян, а москалів не дуже. 

На терені працюють кілька українських організацій, між ними найповажнішою є Товариство української культури в Республіці Молдова (ТУКРМ). Є 12 місцевих громад, але не усі комп’ютеризовані. Потрібно мати газету бодай комп’ютерного вигляду. Я купив у Кишиневі дуже звичайний комп’ютер для централі, що викликало подив і велику вдячність членів товариства. 

Завдяки Злученому Українському Американському Допомоговому Комітетові (ЗУАДК) також повіз я трохи допомоги (3,000 дол.) на адміністративні технічні потреби, шкільництво та культуру. Це теж викликало велику вдячність. Маю надію, що інші західні українські громади також відгукнуться. 

Одначе американські доляри –  це не основа правдивої допомоги чи радше справжнього піклування. Молдова граничить з Україною. Потрібна участь України. Мешканці Молдови мають зв’язки і потреби в Україні, відвідини родичів тощо. Потрібне відповідне законодавство. 

Незрозумілий закон прийняла Україна ще у 2004 році, який, вважали, буде на велику користь українців в діяспори. Закордонний українець немов одержує ті самі права і привілеї, що і громадянин України. 

Це трохи інакше, ніж сподівалося. Скаржились мені люди у Молдові, що мають родичів в Україні і можуть поїхати до них тільки на 90 днів. Що з того, що вони закордонні українці? 

Держава не думає про своїх земляків котрі проживають поза її територією. ТУКРМ звернуло увагу Міністерства закордонних справ (МЗС) України і деяких народних депутатів України на цю прогалину і чекає розв’язання. МЗС передало це питання Державній міґраційній службі України і теж немов чекає на відповідь. 

Українці з Молдови, Росії, Польщі, Білорусі чи інших колись радянських чи сателітних держав самі потребують допомоги від України, а Україна цю допомогу дуже рідко надає. У Молдові домінують молдовська, румунська і російська мови. Різниці між молдовською і румунською мовами незначні. Українська громада зацікавлена бодай у тому, щоб у місцевостях компактного проживання українського населення існувала українська мова не тільки для спілкування, але також для освіти. Цьому служить Молдова, її державні структури фінансуванням. Правда, фінансування досить скромне, але сама Молдова не багата. Одначе, за державний кошт працюють понад 20 українських шкіл різних рівнів. У 1990-их роках їх було понад 70. За СРСР не було жодної. Тобто Молдова непогано ставиться до українців. 

Україна натомість могла б більше допомагати взаємними домовленостями, підручниками тощо. Москва активно працює в Молдові на інформаційному просторі книжками, журналами, намагаючись витиснути українство. Триває зросійщення української національної меншини. Проти цього не бореться Україна, а українська громада дуже різноманітна за походженням і не зовсім національно свідома. 

Потрібно зацікавити організовану українську громадськість на Заході. ЗУАДК зрозумів це і подав перший добрий приклад. Бідні українці у Молдові такі ж українці, як бідні українці в Україні. Вони також бідні у Придністров’ї, Білорусі, Росії. 

ТИРАСПІЛЬ

У Придністров’ї громадяни Республіки Молдова на початку 1990-их років, які не бажали бути румунами, відокремилися та влаштували власну фактично ніким досі не визнану, незалежну державу. Москва це використала та представила себе немов берегинею цих революціонерів. Це спрощення політичного стану. Тут проживає майже 150 тис. українців різної політичної свідомости, між ними понад 100 тис. громадян України. 

У Придністров’ї стояла колись 14-та армія Москви, залишок СРСР, а сьогодні є тільки російський континґент „миротворців”, хоча їх 500 осіб – трохи забагато. Україна також бере участь у миротворчих операціях, але дуже неактивно. Українських миротворців можна перелічити на пальцях двох рук. Україна не має посла чи представника, але при президентові Придністров’я є позиція представника України. Написи скрізь у російській мові, але працюють також українські школи з українською мовою навчання за державний бюджет Придністров’я, є українська гімназія у Бендерах, загальний університет у Тирасполі з українською катедрою, який носить ім’я Тараса Шевченка, є також пам’ятник Шевченкові в Тирасполі, а у місті Бендери при фортеці зберігаються пам’ятники запорожцям які померли тут після Полтави, інші українські могили, пам’ятники Конституції гетьмана Пилипа Орлика, Іванові Котляревському і на менш видному місці – гетьманові Іванові Мазепі. 

Придністров’я є проросійською територією, бо одна третина населення є російською, а й Росія вкладає великі кошти у його розвиток: безкоштовний газ, виплати російських пенсій російським громадянам, забезечення російських шкіл підручниками та технікою. Румунія також вкладає фонди, зокрема у освіту. Україна натомість відноситься до цієї республіки та своїх людей, не тільки українців за походженням, але і громадян України, ніяк, не маючи жодної програми допомоги чи зв’язку, просто іґноруючи що така територія з українським населенням існує. Представник президента Придністров’я щодо України прямо мені сказав, що на усі звернення і пропозиції співпраці з представниками України навіть на місцевому чи районному рівні, він одержує неґативну відповідь. 

При моїх відвідинах українців Придністров’я я приділив увагу і надав допомогу двом місцевим громадам в Тирасполі та Бендерах і різним товариствам – Спілці Українців Придністров’я, Товариству „Червона Калина”, „Просвіті“, Бендерській гімназії ім. І. Котляревського, разом 2,600 дол. від ЗУАДК на техніку для ліцею, нагородження дітей за успіхи у навчаннях і конкурсах поїздками у різні частини України, участь української команди з Молдови і Придністров’я у змаганнях з футболу української діяспори у серпні біля Києва, мистецьким колективам тощо. 

Придністров’я при перших революційних кроках прямувало не до Москви, а до Києва. Перший президент Придністров’я Ігор Смірнов з делеґацією, що включала також українців, у ранніх 1990-их роках поїхав до Києва з проханням прийняти їх в Україну. Провідники України відмовили і повідомили Кишинів, щоб приїхали та „сепаратистів“ арештували. Від того часу з кожним роком Україна усе більше відчужується від Придністров’я, українського населення і своїх громадян. На жаль, цю відсутність піклування заповнює переважно Москва. І ще один приклад загадкової національної політики державних чинників України. Незважаючи на політику України, українці продовжують жити у Придністров’ї. Вони прагнуть контакту з Україною та українцями. Москва дуже активно творить противагу. Треба діяти Україні та організованій та заможній діяспорі.

Ню-Йорк

Коментарі закриті.