Oтруєння двох осіб у Великій Британії ще раз показало світові не лише брутальні, кримінальні підступні дії Москви, а й політичну млявість Заходу. Мудрість, відвагу й характер проявила в цьому випадку Прем’єр-міністер Англії Тереза Мей. Вона дала відважний приклад для Західної Европи й протверезила багатьох прихильників Москви. Внаслідок цього сьогодні багато европейських країн викинули значне число російських дипломатів на їхню „родіну“. Захід не може толерувати підступне отруєння невигідних Москві людей.
Отруєння колишнього розвідника Сергія Скрипаля і його дочки Юлії, а раніше, у 2006 році, Олександра Литвиненка, відкрило очі західним політикам на рівень цивілізації й культури Москви. Правда, це є велика дипломатична подія, але й російських аґентів багато більше на Заході, й усіх важко виявити й викинути. Але початок обнадійливий.
Від часів Чингіс-хана небагато змінилося в московській імперії: брехня і брутальність – два головних елементи монгольсько-татарської стратегії Москви. Англійський історик Арнольд Тойнбі правду сказав: „Росія не є европейським народом“.
Згаданий хемічний напад в Англії значно протверезив усю Европу. Але це лише один приклад злочинів Москви проти людей. Росія впродовж усієї своєї історії знищувала тих, хто не подобався царському урядові, навіть якщо він й не був відвертим опозиціонером. Комуністичний режим продовжив цю злочинну практику. Комуністична імперія Росії знищила 100 млн. невинних з точки зору західньої цивілізації людей. Жодна імперія світу такого злочину не скоїла.
В усіх так званих країнах народної демократії, контрольованих після Другої світової війни Москвою, була радянська система державного управління. У центральній владі Польщі було на державних посадах і в апараті державної безпеки, крім присланих з Москви аґентів, 80 відс. урядовців, залежних від Кремля. Вони стежили за найменшими проявами неприхильного ставлення до вказівок з Москви. Таких неприхильних людей було багато й аґенти Москви мали достатньо роботи.
Я добре знаю про це на прикладі комуністичного судочинства стосовно національних меншин у Польщі. Я працював у 1967-1973 роках журналістом у Варшаві і бачив тоді оцю ненависть центральної влади Польщі, керованої з Москви, до української національної меншини, яка постійно була під особливим наглядом служби безпеки. Передовсім слід згадати про брутальну ліквідацію українського Закерзоння у 1944-1947 роках. Ті, що залишилися в Польщі й були виселені на понімецькі землі, були приречені на повну польонізацію.
Служба безпеки стежила за тим, щоб через польських українців не переходили в радянську Україну національні ідеї. „Українськими націоналістами“ вважали усіх, хто прилюдно говорив українською мовою. „Запеклими націоналістами“ вважалися суспільно-культурні діячі, які організовували пункти навчання української мови в українських середовищах, провадили аматорську художню активність. Стежили за тими, хто читав українські газети. Аґенти стежили за листуванням мешканців Польщі з західним світом. За такі контакти з Заходом можна було на тривалий термін потрапити до в’язниці. Саме за такі контакти суспільно-культурний діяч Михайло Ковальський з Зеленогурщини просидів п’ять років за ґратами.
Аґенти служби безпеки „запрошували“ українських активістів на „дружні розмови“ при каві у ресторанах. Саме на таку „дружню розмову“ закликали майора Польського війська Миколу Теліщака. Аґенти Служби безпеки стежили за його зацікавленням військовою історією України. Він закінчив Військову академію у Варшаві й тому через таке зацікавлення став небезпечним для влади. Після „дружньої розмови“ у ресторані він ще встиг дістатися свого дому, де увесь почорнів і раптово помер. Залишив вагітну дружину-польку.
На початку 1970-их років редактор газети „Наше слово“, близький своїми діями до служби безпеки, провокативно запитав мене, чому так багато українських суспільно-культурних діячів хворіють. А він знав чому. Аґенти служби безпеки приходили на „дружні розмови“ до ресторанів, де мали своїх довірених офіціянтів, або приходили до ресторану зі своєю офіціянткою, про що ніхто не знав. Це була незвичайна, підступна, цинічна кримінальна робота. Я чув у 1970-их роках по радіо „Вільна Европа“ інформацію про те, що в Польщі аґенти служби безпеки вживають отрути в публічних місцях, зокрема в ресторанах.
Я пишу про це, як свідок цих дій московських аґентів у Польщі за гроші польської держави. Одного разу я зустрів двох аґентів служби безпеки, які нахабно намагалися примусити мене до співпраці з ними. Коли я категорично відмовився підписувати запропоноване мені зобов’язання, то один з них сказав мені: „Фронт піде й без одного солдата!“. Через два роки я зустрів україномовного аґента (не українця, а з якого народу можу лише здогадуватися), якому сказав, що не сподіваюся зазнати якихось кривд від влади, то він зареготав. Він сміявся якимось дивним садистським реготом, якого я ніколи не чув з людських уст. Він закривав свого рота ковніром свого піджака, щоб люди за сусідніми столиками його не чули. Жінка, яка подавала до столу, ніколи раніше в цьому ресторані постійно не працювала. Видно, вона прийшла разом з тим аґентом. Того вечора я дуже захворів, почав втрачати зір і пам’ять. Ходив до лікарів. Життя моє врятував професор медичної академії у Варшаві, який сказав мені, що ці аґенти мають спеціяльні хемічні засоби.
По незавидну долю української меншини у Польщі я вже писав в „The Ukrainian Quarterly“ 1980 року.
Пізніше я виїхав на Захід. Один професійний політик на Заході в розмові зі мною запитав у мене, чи я мав звичай завжди ходити до того самого ресторану. Він, видно, багато знав.
Українські суспільні діячі в Польщі були людьми чесними, порядними, високого етичного рівня і не здавали собі справи з гадючих, кримінальних вчинків московських аґентів. А знати треба, бо історія не скінчилася.
Варто ще пригадати, як на прощання зі Сталіном на його похорон приїхав до Москви президент Чехословаччини Климент Ґотвальд. Після похорону він ще встиг прилетіти до Праги, де й помер. На ХХ з’їзд Комуністичної партії, скликаний Микитою Хрущовим 1956 року, приїхав інший сталініст, польський президент Болеслав Берут. Він не встиг повернутся до Варшави, помер у Москві. До Польщі його привезли в домовині. Про причини раптової смерти двох президентів-сталіністів я нічого солідного не читав тоді у комуністичній пресі.
Уся московська політика базована на цинічній брехні й брутальності. Ціль Москви завжди одна: грабувати й паразитувати, фізично знищувати усіх непокірних. А потім реготати. Москва ніколи не дотримувалася підписаних угод. Велике і багатонаціональне населення імперії ніколи не мало цивілізованої влади. Росія не може існувати як гуманна держава. Єдиний сенс імперії та головна форма її стратегії – кривавий терор. А підступне отруювання непокірних відоме з давніших часів. Може також впасти літак з президентом й урядом Польщі, запрошеними до Росії.
Уся теперішня лагідність Заходу до Росії і жадоба заробляти гроші кидає невинну кров московських жертв на західні руки. Уся лагідність у взаєминах з Москвою нагадує гру дитини з гадюкою. Я досвідчився у цьому на власному, майже трагічному досвіді. Маю високу пошану до Терези Мей за її відважну відповідь Росії. Добрий приклад для Европи.
Брейдентон‚ Фльорида